Обмеженість наших знань притаманна не тільки природознавству (тобто для «науки» у вузькому сенсі цього слова), але й будь-яким іншим наукам у широкому розумінні: медицині, історії, математиці, етиці, естетиці тощо. І ця обмеженість має не лише кількісний характер. Жодні зусилля, базовані на нашому власному досвіді й розумі, не дадуть нам відповіді на найголовніші питання – про сенс усього сущого та наше призначення. На питання рівня «Навіщо?», а вони для нас набагато важливіші за питання рівня «Як?»
Однак це зовсім не означає, що нам узагалі не може бути відомо будь-що, належне до цієї царини. Якщо ми хочемо дізнатися про призначення якогось виробу, найнадійніший спосіб для цього – прочитати інструкцію виробника. Кожна така інструкція повідомляє про призначення виробу, про його характеристики, головні функції та умови експлуатації, про можливі проблеми та способи їх усунути, і про гарантії виробника. Ну і, звісно ж, – про обмеження його відповідальності: якщо виріб використовується не за призначенням або невідповідно до інструкції, рекламації прийнято не буде.
Біблія – це саме така інструкція, яку нам дав наш Виробник. У ній точно сказано, для чого було сотворено людину, які її характеристики, які можуть бути проблеми і як давати їм раду, які гарантії надає виробник (у Біблії вони називаються обітницями). І, як і кожна інструкція, Біблія попереджає: ми вільні жити, як нам заманеться, самостійно вирішуючи, що добре, а що – погано. Однак у такому разі рекламації не приймаються: людина сама обирає собі долю.
При цьому сама ж Біблія повідомляє і про нашу здатність дізнаватися щось про Бога поза Біблією. Богослови називають таку здатність «загальним одкровенням». Це поняття охоплює все те, що відкрито про Бога всім без винятку. Натомість те, що Бог відкриває людям, яких сам вибрав, у пророцтвах або через Писання, дістало назву «особливого одкровення».
У біблійні часи особливе одкровення посилалося людині двома шляхами: попередньо – через пророків, і остаточно – в Ісусі Христі: «Багато разів і багатьма способами в давнину промовляв був Бог до отців через пророків, а в останні ці дні промовляв до нас через Сина, що Його настановив за Наслідника всього, що Ним і віки Він створив» (Послання до євреїв 1:12). Нині це одкровення доступне нам через вивчення біблійних текстів. Апостол Павло так про це пише до свого учня Тимофія: «Ти знаєш з дитинства Писання святе, що може зробити тебе мудрим на спасіння вірою в Христа Ісуса. Усе Писання Богом натхнене, і корисне до навчання, до докору, до направи, до виховання в праведності, щоб Божа людина була досконала, до всякого доброго діла готова» (2 Послання до Тимофія 3:15-17).
Що ж до загального одкровення, то воно, згідно з Біблією, також виявляється в різних формах. Зокрема – через усвідомлення людиною потреби в Бозі, яка не раз підкреслюється текстами Писання: «І ввесь людський рід Він створив… щоб Бога шукали вони, чи Його не відчують і не знайдуть, хоч Він недалеко кожного з нас» (Книга Дії святих апостолів 7:26-27). «Усе Він прегарним зробив свого часу, і вічність поклав їм у серце, хоч не розуміє людина тих діл, що Бог учинив, від початку аж до кінця» (Книга Еклезіястова 3:11).
У наші дні, щоправда, вельми поширилась ідея, яку висловив австрійський психоаналітик Зиґмунд Фройд (1856-1939), що віра в Бога – це проекція бажаного на реальне. Нам, мовляв, хочеться, щоб у нас був великий добрий татусь, який би про нас турбувався, – от ми самі собі його й вигадали. Схоже, уявлення Фройда про релігію – якраз той випадок, коли його вчення про проекцію бажаного на реальне якнайбільше відповідає реальності. Адже біблійну віру у відповідальність гріховної людини перед святим Творцем навряд чи можна визнати задоволенням власних бажань. Якраз вірити в те, що Бога немає, – це й означає видавати бажане за реальне, слідуючи за старим принципом: ми самі собі будемо як боги, й самі вирішуватимемо, що добре і що погано.
Навряд чи аргументацію Фройда взяли б на озброєння вихователі сиротинця, щоби так утішати своїх підопічних. Навіщо, мовляв, сумуєш за мамою? Мам не існує! Тобі просто хочеться, щоб у тебе була мама, ось ти її собі й вигадав. Мама – це проекція твоїх бажань на дійсність. Але як туга за матір’ю говорить про реальність матері, так і відчуття потреби в Богові свідчить про Його існування. Бо кожна потреба свідчить про те, що має бути також об’єкт її задоволення. Потреби без відповідного їй об’єкта немає. Якщо людина відчуває холод, то існує і тепло. Наявність статевого потягу повідомляє нам про реальність шлюбних стосунків. Якщо є голод, значить, десь є їжа. Якщо є спрага, відповідно, є пиття. Отже, наявність в нас потреби в певному вищому сенсі та в призначенні – це доказ на те, що вони є. А такі потреби можуть походити тільки від Творця. Святий Августин (354-430) так про це пише: «Ти створив нас для себе, і душа наша доти мучиться й не знаходить собі спокою, доки не заспокоїться в Тобі».
Друге джерело загального одкровення – це абсолютний моральний закон, закладений у свідомість людини та пов’язаний із поняттям «совість» – інтуїтивною здатністю відрізняти добро від зла. «Бо коли погани, що не мають Закону, з природи чинять законне, вони, не мавши Закону, самі собі Закон, що виявляють діло Закону, написане в серцях своїх, як свідчить їм сумління та їхні думки, що то осуджують, то виправдовують одна одну», – пише апостол Павло (Послання до римлян 2:14,15). Як сказав із цього приводу Іммануїл Кант (1724-1804), «дві речі сповнюють душу завжди новим і дедалі сильнішим подивом і благоговінням, що частіше й триваліше ми роздумуємо про них, – це зоряне небо наді мною та моральний закон у мені».
Це ствердження філософа приводить нас до ще однієї форми загального одкровення – тієї, що безпосередньо стосується питання, яке ми обговорюємо. Це – відображення Творця в Його творінні:
- «Запитай хоч худобу – і навчить тебе, і птаство небесне – й тобі розповість. Або говори до землі – й вона вивчить тебе, і розкажуть тобі риби морські. Хто б із цього всього не пізнав, що рука Господня це вчинила?» (Книга Йова 12:7-9).
- «…попустив Він усім народам, щоб ходили стежками своїми, але не зоставив себе Він без свідчення, добро чинячи: подавав нам із неба дощі та врожайні часи, та наповнював їжею і радощами серця наші» (Книга Дії святих апостолів 14:16,17).
- «…те, що можна знати про Бога, явне для них [людей], бо їм Бог об’явив. Бо Його невидиме від створення світу, Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме. Так що нема їм виправдання, бо, пізнавши Бога, не прославляли Його як Бога, і не дякували, але знікчемніли своїми думками, і запаморочилось нерозумне їхнє серце» (Послання до римлян 1:19-21).
Між загальним та особливим одкровенням є чимало відмінностей. Так, загальне одкровення дане всім людям, незалежно від їхнього соціального статусу, етнічної приналежності й навіть – від їхніх релігійних вірувань. А особливе одкровення дається через посланців Божих – ангелів або ж людей, яких Він вибирає, званих пророками. Загальне одкровення повідомляється через викладені вище форми комунікації (потреба в Бозі, сумління, природа), тоді як особливе одкровення Бог повідомляє людям прямо, безпосередньо. Загальне одкровення – невербальне, тобто не пов’язане з мовою, а особливе одкровення має форму усних або письмових повідомлень. Загальне одкровення абстрактне й осягається інтуїтивно, особливе – цілеспрямовано, і сприймається розумом. Загальне одкровення – постійне й неперервне, а особливе розвивається й посилається епізодично, час від часу. Загальне одкровення вимагає звірятися за зовнішніми щодо нього критеріями, а особливе – самодостатнє. Зрештою, Писання говорить про те, що загального одкровення достатньо для осудження, тим, хто його відкидає, виправдання нема (Послання до римлян 1:19,20). Натомість особливе одкровення скеровує людину до спасіння (Послання до ефесян 1:13).