Утилітаризм (латинською utilitas – «користь») також є напрямом з телеологічним, тобто орієнтованим на мету, підходом до етики. В утилітаризмі «добро» розуміється як досягнення якомога більшого блага для якомога більшої кількості людей. Тому цей підхід також відомий як «комунальна телеологія». Оскільки ж при цьому передбачається, що для прийняття правильного рішення необхідно якомога більше врахувати всі можливі наслідки, це вчення відносять також до сфери консеквенціалізму (англійською consequences – «наслідки»).
Основні ідеї утилітаризму можна знайти ще в ученні Епікура. Адже якщо під благом, як і раніше, розуміти максимум задоволення і мінімум болю, утилітаризм, за своєю суттю, стає еквівалентним універсальному гедонізму. На практиці ж ми можемо виділити в цьому вченні два основні підходи. Утилітаризм дії передбачає виконання дій та здійснення вчинків, які роблять більше блага для більшої кількості людей. Утилітаризм правил стверджує необхідність створення правил, які забезпечують досягнення більшого блага для більшої кількості людей.
Найрозвинутішою античною формою вчення утилітаризму є стоїцизм, який отримав назву від Стоа Пойкіле (грецькою – «розмальована галерея») – місця афінської агори (ринкової площі), де полюбляв розмовляти зі своїми учнями засновник цього напряму Зенон Кітійський (334-262 до Р. X., в «Афінській школі» Рафаеля він представлений старцем біля лівого краю фрески). Разом із епікуреїзмом стоїчна філософія була найбільш популярна в Афінах аж до апостольського часу (Дії 17:18).
Стоїки сповідували пантеїзм, стверджуючи, що все у світі містить у собі божественне начало, зокрема – кожна людина. На думку Зенона, усі люди – космополіти (тобто громадяни «космо-полісу» – єдиного світового міста-держави). А тому перед лицем світового морального закону всі рівні: як раби, так і вільні; як греки, так і варвари; як чоловіки, так і жінки (порівняйте це твердження з Галатів 3:28). Для всіх людей рівною мірою справді цінне лише те, що сприяє належному формуванню ними самих себе, і тим самим збільшує спільне благо. Відтак моральне діяння і є справжнє самоутвердження, водночас як аморальні вчинки – саморуйнування, втрата власної людської природи.
Стоїки визначали чесноти як «розумну властивість душі». Ідеалом довершеності вважалися мудреці, а гарантією щастя – розсудливість у бажаннях та помірність у вчинках та справах. Для досягнення цього необхідно всіляко розвивати свою власну особистість, не підкоряючись чомусь зовнішньому (чи то авторитетові, силі чи обставинам) й уникаючи афектів (насолоди, відрази, хтивості, страху). Засобом же для цього мало бути правильне судження (ortos logos). Якщо вищим досягненням людини в епікурейців вважалася атараксія (незворушність), то стоїки йшли далі й прагнули повної апатії (відсутності пристрастей).
Головна ідея стоїчної етики – не втручатися в хід світових подій (у цьому стоїки ближче за всіх філософів античності наближалися до східного принципу «Дао»). Мета людини, вважали вони, – жити «у згоді з природою», досягаючи тим самим єдності зі світовою гармонією. Як сказав відомий римський філософ Сенека (4 до Р. X. – 65 після Р. X.), «хто згоден, того доля веде, хто не згоден, того вона тягне». У період розбудови Римської імперії учення стоїків перетворилося на свого роду народну релігію.
Під критерії утилітаризму підпадає низка етичних шкіл. Різницею між ними є те, що в них розуміється під поняттям «благо». Якщо благо – це досягнення максимуму задоволення та мінімуму болю для максимально більшої кількості людей, ми маємо справу із соціалістичним гедонізмом. Якщо під благом розуміти рівномірність розподілу матеріальних «благ», то це вже етика комунізму (згідно з влучним зауваженням Уїнстона Черчилля, на відміну від капіталізму, який породжує нерівне багатство, комунізм породжує рівну бідність). Коли за благо приймається збереження оточуючого середовища заради виживання людства, йдеться про поміркований екологізм, коли ж – збереження оточуючого середовища за будь-яку ціну, як би воно не відобразилося на людстві – про радикальний екологізм.
Найбільш розповсюдженою утилітарною моделлю нашого часу є демократія, коли, за словами Бернарда Шоу, влада не призначається корумпованою групкою, а обирається більшістю невігласів. Той самий Черчилль стверджував, що демократія – найгірша з форм правління, якщо не рахувати всі інші, а найкращим аргументом проти неї є п’ятихвилинна бесіда з середнім виборцем. Демократичний підхід не визнає існування абсолютних етичних стандартів. Більшість вирішує, що є благо.
Хоча уявлення про зміст цього поняття бувають прямо протилежні, сьогодні демократія вважається загальновизнаною цінністю. Однак її не варто ані ідеалізувати, ані абсолютизувати. Варто лише пригадати, що і страта Сократа, і розп’яття Ісуса, і прихід до влади Гітлера – усе це було наслідками демократичного підходу до прийняття рішень. Недарма Платон ставив демократію лише на третє місце в своєму рейтингу кращих форм управління державою (після керуючого класу позбавлених егоїзму філософів та освіченої диктатури).
В етики утилітаризму дуже багато слабких сторін. У першу чергу вона, так само як і універсальний гедонізм, не бере до уваги гріховність людської природи. Також утилітаризм не враховує індивідуальних властивостей особистості й не захищає інтересів меншин – тих членів суспільства, чиє утискання в правах на благо не принижує, а то й підвищує «загальностатистичний рівень» блага. Не враховується також, що поняття задоволення та щастя зовсім не нейтральні стосовно цінностей.
При утилітаристському підході критерії підрахування якості та кількості блага і зла часто не визначені. У контексті ж постмодернізму, коли загальновизнаних критеріїв та ясних цілей не існує зовсім, утилітаризм перетворюється з конструктивного (те, чого ми прагнемо) на деструктивний (те, чого ми боїмося), і практична етика набуває параноїдального характеру.
Сильною стороною утилітаризму є належний рівень ставлення до результатів наших дій та вчинків – не враховувати наслідків при прийнятті рішень просто безвідповідально.