Як було сказано вище, термін «деонтологія» значить «відповідність обов’язку» (грецькою deon, «обов’язок» і logos «слово, учення»), У Розділі 4 ішлося про деонтологічний підхід до етичного судження, який приділяє головну увагу дотриманню етичних заповідей та вірності принципам, на яких ці заповіді побудовані. Цим же терміном логічно позначити й сукупність етичних учень, які визначають благо як відповідність дій та вчинків певним універсальним принципам. Засобом досягнення блага при цьому вважаються вказівки, правила та заповіді, побудовані на цих принципах. Слідування їм розуміється як моральний обов’язок.
У межах деонтологічного підходу можна виділити два напрями, які відрізняються один від іншого в питанні походження цих правил. Автономна деонтологія стверджує, що людина сама створює необхідні правила, гетерономная деонтологія – що людина отримує правила від іншого джерела. Прикладом гетерономної деонтології може бути ортодоксальний іудаїзм, який наполягає на неухильному дотриманні всіх тих із шестисот тринадцяти заповідей Тори, яких лише можна дотримуватися в умовах відсутності Храму. Прикладом автономної деонтології є прогресивний іудаїзм, який проголошує необхідність самостійно встановлювати правила, які відповідають новим умовам, і відміняти ті правила, які новим умовам не відповідають. При цьому практичним критерієм для створення правил є консенсус серед їхніх творців.
У межах як автономної, так і гетерономної деонтології прийнято виділяти різновид, який отримав назву аподиктичної деонтології. Про неї говорять, коли офіційна влада (чи то громадянська, чи то релігійна) примушує громадян до життя за правилами, які вони встановлюють на основі певного морального консенсусу. Яскравим прикладом аподиктичної деонтології є закони, встановлені Жаном Кальвіном під час його правління в Женеві 1541-1564 рр. Головною проблемою подібного «примусу до моралі» є розповсюдження лицемірства – усвідомленого розриву між видимими та невидимими аспектами етики. Причому чим глибший моральний консенсус, тим більше лицемірство він породжує.
Творцем найбільш розвиненої етичної системи на основі автономної деонтології став батько класичної німецької філософії Іммануїл Кант (1724-1804). На думку Канта, людина безумовно автономна й сама обирає, як необхідно діяти. Направду вільний усвідомлений моральний вибір і є благо. Воно безумовне. Будь-яка форма гедонізму виключена як рабство природи, оскільки моральна поведінка визначається не наслідками, а вільним вольовим рішенням людини дотримуватися свого обов’язку.
Лише розум робить нас вільними – стверджує Кант, – водночас емпіричне пізнання світу робить нас заручниками умов та обставин. Справжня моральна поведінка – це коли робиш щось не заради мети й не тому, що так буде краще (такий підхід отримав назву «гіпотетичний імператив»), а тому, що так правильно («категоричний імператив»).
Принциповим положенням етики Канта є її антропоцентричність: людина – завжди мета, а не засіб. При цьому в ролі основного критерію етичності приймається твердження, що справжня моральна дія потенційно є універсальним законом. Якщо, наприклад, було б правильним не повертати заборговане, то від початку ніхто б у борг не давав. Так що вже сам факт, що люди позичають одне одному, свідчить про аморальність неповернення боргів.
Слабкістю деонтологічної етики є те, що на практиці такий підхід, хоча і допомагає визначити те, що неправильно, але не повідомляє про те, що ж – правильно.
Відтак, чому, власне, людина – мета, а не засіб? У межах автономного підходу обґрунтувати це твердження неможливо. Те, що нам би хотілося, щоб це було так, зовсім не значить, що так воно і є. Але якщо б воно так і було, неодмінно постає наступне питання: які саме з властивостей людини вважати невід’ємними?
Попри це, деонтологія включає і дуже сильний аспект: вона вказує на універсальний характер морального закону. Такий закон може виходити лише з досконалого джерела. Як говорить псалмоспівець, «Господній Закон досконалий, він зміцнює душу. Свідчення Господа певне, воно недосвідченого умудряє. Справедливі Господні накази, бо серце вони звеселяють. Заповідь Господа чиста, вона очі просвітлює» (Псалми 18:8-9). «Сім раз денно я славлю Тебе через присуди правди Твоєї. Мир великий для тих, хто кохає Закона Твого, і не мають вони спотикання» ( Псалми 118:164-165).
Усупереч популярній нині теорії протиставлення Божого закону та Божої благодаті, Закон (єврейською «Тора» – «настанова, повчання, інструкція, путівник») завжди сприймається Божим народом як благо, а не як тягар. Усі народи блукали в темряві, не маючи об’явлення ані про сенс і призначення світу, ані про те, як найкращим чином виконати власну роль у цьому призначенні. Своєму ж народові Бог відкрив усе це через Мойсея виключно через благодать. Тому і благодать істини, явлена в Ісусі Христі, – це не «благодать на тягар», а «благодать на благодать»: «А з Його повноти ми одержали всі, а то благодать на благодать. Закон бо через Мойсея був даний, а благодать та правда з’явилися через Ісуса Христа» (Івана 1:16:17). «Бо заповіді: Не чини перелюбу, Не вбивай, Не кради, Не свідкуй неправдиво, Не пожадай й які інші, вони містяться всі в цьому слові: Люби свого ближнього, як самого себе! Любов не чинить зла ближньому, тож любов виконання Закону» (Римлян 13:9-10).