Невіруючі повстають проти Бога, не усвідомлюючи, що виходять із того, що Він існує. Стверджуючи, що у всесвіту нема сенсу, вони мимоволі допускають, що сенс має бути. Якщо вони вважають, що його немає у всесвіті, то де тоді він є? Поза всесвітом? Але поза природною реальністю перебуває сфера надприродного, котру вони не визнають.
Той факт, що в людей є поняття сенсу, про щось говорить. Він указує на те, що, незалежно від нашого ставлення до сенсу, ми уявляємо собі його існування. А людина не могла б уявити те, що перебувало б поза її досвідом. Творчо мислячі люди не придумують щось зовсім нове – вони тільки відкривають, реорганізовують й узагальнюють результати своїх відчуттів.
Спробуємо уявити новий світ, шосте почуття, четвертий вимір, третю підлогу, які б не були комбінацією або розвитком уже існуючих. Звичайно, ми можемо уявити, наприклад, літаючу корову, інопланетянина, воду, що тече догори, але все це буде конструюванням із уже наявного в нашому досвіді матеріалу Навіть видатний Альберт Ейнштейн, працюючи над єдиною теорією поля, виходив із властивостей простору й часу як форм існування матерії. Як сказав один видавець, «якщо ви крадете з одного джерела, це називається плагіатом, а якщо з декількох – це творчість». І цей жарт містить важливу думку: наша творчість й уява обмежені рамками чуттєвого досвіду.
Те, що ми здатні уявити, зрозуміти й навіть заперечувати ідею сенсу, говорить, що сенс існує. Інакше ми не могли б його уявити. Людина, що скаржиться на безглуздість світу, уже має якесь уявлення про сенс, що і доводить його реальність. Якби не було світла, ми не могли б його уявити й, отже, скаржитися на темряву. У безглуздому всесвіті ідея сенсу ніколи б не прийшла нам у голову, і ми не змогли б ремствувати на її відсутність. Сенс – об’єктивна властивість реальності, і його усвідомлення властиве нам споконвічно.
Відчуття сенсу світобудови вказує на абсолют, яким може бути тільки Бог, що створив всесвіт для певної мети. Ми усвідомлюємо мету свого життя, коли розуміємо своє місце в творінні. Абсолют, що перебуває поза природним світом, завжди буде нагадувати про себе. І як би не наполягав невіруючий на ірраціональності світу, він неминуче зіштовхнеться з Божою істиною.
Неспроможність атеїзму
Атеїзм не має кореня в серці людини й зовсім не узгоджується з об’єктивною реальністю. Він виходить із омани. Атеїсти, як і всі люди, починають життя з інтуїтивним відчуттям Бога, що може перерости у віру. Людина споконвічно схильна вірити, якщо її не відвернуть убік виховання, гнів, гординя, злість й аморальність.
По своїй суті кожен атеїст – це потенційний віруючий, котрий вирішив не пускати в хід свою вроджену здатність вірити. Він віддав перевагу позиції, що виключає віру в Бога й дозволяє йому потурати своїм бажанням. Він хоче мати можливість заявити, як це колись зробив поет Вільям Хенлі: «Я – господар своєї долі й начальник над своєю душею»[1]. Він не бажає підкорятися вищій владі, яка б виставила до нього якісь вимоги, і тому заперечує її. Це – хибка позиція, і, якщо раптом він неправий (а не можуть бути праві одночасно й віруючі, і атеїсти), він перебуває в серйозній небезпеці.
Щоб придушити в собі невблаганну свідомість реальності Бога, атеїсти змушені постійно й голосно Його заперечувати, але їхня неправота рано чи пізно виявиться, бо в об’єктивному світі, в основі якого лежить абсолютна істина, неправда приречена. І все, що не відповідає істині, ефемерно й недовговічне.
Причиною атеїстичного неприйняття Бога є нерозуміння Його значимості для людини. Багато атеїстів прагнуть незалежності від Бога, щоб знайти особисту свободу. Англійський письменник Олдос Хакслі сказав: «У мене були причини не хотіти, щоб у світі був сенс, і, як наслідок, я вирішив, що його немає… Для мене й, поза всяким сумнівом, для більшості моїх сучасників філософія абсурду була по суті засобом звільнення. Ми бажали звільнення від певної політико-економічної системи й певної системи моральних принципів. Ми виступали проти моралі, бо вона обмежувала нашу сексуальну волю»[2]. Ті, хто звертається до атеїзму, щоб піти від Бога, не усвідомлюють, що спілкування з Ним дає значно більшу свободу, ніж яку вони можуть забезпечити собі самі. Вони поводяться наче тварина, що тікає від людини, яка входить до клітки, щоб її випустити. Атеїсти залишаються в полоні свого стислого всесвіту, поки не дозволять Богові вивести їх на волю.
Сенс міститься вже в простому факті існування Бога. Завдяки цьому сенсу мій друг-агностик став християнином. Навіть якби не було загробного життя, саме усвідомлення буття Бога надавало б життю осмисленості й радості, яких вона позбавлена, якщо є продуктом випадковості. Але найбільшим чудом є те, що коли ми приходимо до Бога, осмисленою стає не тільки дійсність взагалі, але й наше особисте життя. Бог – Творець світобудови – бажає мати стосунки особисто з нами й пропонує нам вічність. У цьому полягає наше призначення й сенс життя.
Віра в Бога – єдина раціональна альтернатива. Хоча немає способу підтвердити Його існування емпірично, ми не можемо не вірити в Нього, якщо у світі взагалі є сенс. Реальність безглузда, якщо в основі її не перебуває абсолют – Бог. В існуванні всесвіту є мета тільки тому, що він створений відповідно до Божого задуму. І наше життя підкорене сенсу, тому що Бог створив нас із певною метою, яку ми пізнаємо, вступаючи в стосунки з Ним.
[1] William Ernest Henley, “Invictus.”
[2] Aldous Huxley, “Confessions of a Professed Atheist,” Report: Perspective on the News, vol. 3 (June 1966): 19