Емотивізм – учення, згідно з яким етичні судження не мають змістовного значення, а лише відображають нашу емоційну реакцію на ті чи інші дії. Висловлювання «це несправедливо» еквівалентне твердженню «мені це не подобається». Ось як іронізує з цього приводу Клайв Льюїс: «Донедавна всі педагоги й узагалі всі люди вірили, що світ може викликати і правильну, і неправильну оцінку. Вони приймали як належне, що зовнішні явища не лише отримують ту чи іншу оцінку, а й заслуговують на неї» («Людина скасовується»). Емотивізм же оголошує поняття «добро» беззмістовним. Етика зводиться до суб’єктивних оцінок «подобається» та «не подобається», а уявлення про совість прирівнюється до поняття «сором».
Головна слабкість емотивізму в його недоведеності. Оскільки етичні судження не мають змістовного значення, то нема сенсу й відшукувати наявність чи відсутність сенсу в цій беззмістовності. Докази можна використовувати лише для встановлення правдивості чи хибності тверджень. Згідно з ученням емотивізму, неможливо стверджувати, що якісь етичні теорії є неправильними, можна лише констатувати: «Ці етичні теорії мені не подобаються».
Сила емотивізму – у визнанні важливості нашої емоційної реакції на добро и зло: «Що виявляють діло Закону, написане в серцях своїх» (Римлян 2:15). Наші емоції не можна сприймати як бездоганний моральний компас – вони пошкоджені гріхом і не звільнені від помилок. Але попри це вони можуть слугувати непоганим моральним індикатором. Співчуття допомагає усвідомити, наскільки важливо допомагати нужденним. Обурення вказує на те, як важливо відстоювати справедливість. Радість дозволяє нам переконатися, що Бог благий. Страх спонукає уникати того, що призводить до гріха. Провина застерігає нас від повторення колишніх гріхів. Любов учить турботі та милосердю. Емоційна реакція – наслідок існування моралі, а не його причина. Моральне покращення нашої емоційної природи досягається тією мірою, в якій «чуття, привчені звичкою розрізняти добро й зло» (Євреїв 5:14).