Етика чесноти – учення, яке орієнтоване на характер людини, і воно представляє один із основних напрямів у підході етичного персоналізму. Благо в цій етичній системі – це розвиток особистих чеснот, а під чеснотами розуміються дії, бажання, відчуття тощо, які, власне, і роблять нас людьми.
Послідовники цього напряму резонно наполягають, що праведні мотиви й благі наміри не менш важливі, ніж правильні вчинки. Без праведного мотиву правильні, здавалося б, справи можуть і не мати моральної складової. Більше того, зовні правильні дії можуть бути зовсім аморальними, якщо їхні мотиви неправедні (гординя, жадібність, марнославство, лицемірство, підлабузництво тощо). «А далі сказав Він: Що з людини виходить, те людину опоганює. Бо зсередини, із людського серця виходять лихі думки, розпуста, крадіж, душогубства, перелюби, здирства, лукавства, підступ, безстидства, завидющеє око, богозневага, гордощі, безум. Усе зле це виходить зсередини, і людину опоганює!» (Марка 7:20-23).
Платон у діалозі «Держава» говорить про три рівні душі: вегетативний, пристрасний і раціональний. Вегетативний рівень знаходиться нижче грудей, і йому відповідає сфера бажань (апетитів). Вище, у ділянці грудної клітки (серце, руки) розташований щабель, в юрисдикції якого знаходяться почуття. На рівні голови розміщений розум. Кожному з цих рівнів, за думкою філософа, відповідає певна кардинальна (основна) чеснота: вегетативному – помірність, пристрасному – мужність, раціональному – мудрість. Оскільки ж кожній із верств притаманний переважний розвиток певного рівня душі, то і розвивати їм варто у першу чергу відповідну цій стадії чесноту: мудрість – мислителям, мужність – воїнам, помірність – робітникам («годувальникам»).
| Рівень душі | Сфера | Чеснота | Верства |
| вегетативний (нижче грудей) | бажання (апетити) | помірність | робітники |
| пристрасний (серце, руки) | емоції, сором, любов | мужність | воїни |
| раціональний (голова) | розум | мудрість | мислителі |
Основні чесноти включають у себе всі інші. Гармонія ж сукупності основних чеснот являє собою найвищу чесноту – справедливість. Той, хто досягнув її, досягає рівня Dignum Dei – «гідно богів».
Гріх, згідно з Платоном, лише раціональна омана. Практична етика, на його думку, проста: знаєш добро – робиш добро. Тому необхідною і достатньою умовою чесноти, так само як і шляхом розвитку моралі в цілому, є освіта.
Своєю чергою, Аристотель вважав, що, оскільки все у світі має призначення, відповідність цьому призначенню і є благо, а невідповідність – зло (у цьому він ближче за інших наблизився до біблійного розуміння гріха як невідповідності призначенню). Призначення людини – блаженство (грецькою – eudaimonia, буквально – наявність «благого духа»). Тоді як щастя (eutuhia) – це лишень стан душі чи відчуття, блаженство – усвідомлений раціональний вибір, причому вибір політичний (тобто громадянський, із урахуванням інтересів усього полісу/міста).
Блаженство, за Аристотелем, досягається шляхом формування чесноти характеру через набування навички дотримуватися балансу між крайностями відсутності чи надлишку його властивостей. Так, цілеспрямованість є балансом між байдужістю і фанатизмом, сміливість – між боягузтвом і нерозсудливістю, щедрість – між скупістю і марнотратством, самовладання – між незворушністю і нестриманістю, дружелюбність – між грубістю і підлабузництвом, і таке інше. Чеснота характеру передбачає, що всі пристрасті перебувають у злагоді з розумом. Тому основою всіх чеснот є помірність та розсудливість.
| Недолік | Баланс | Надлишок |
| Байдужість | Цілеспрямованість | Фанатизм |
| Боягузтво | Сміливість | Нерозсудливість |
| Скупість | Щедрість | Марнотратство |
| Незворушність | Самовладання | Нестриманість |
| Грубість | Дружелюбність | Підлабузництво |
Для того щоб прийняти правильне рішення, необхідне зусилля волі. А щоб перемогти спокусу неправильного вчинку, потрібна сила волі. Коли людина змагається зі спокусами, вона закріплює тенденцію робити правильно й тим самим тренує волю. Тренування волі, своєю чергою, формує характер людини. Як каже народна мудрість – «посієш думку – пожнеш бажання, посієш звичку – пожнеш характер, посієш характер – пожнеш долю».
Видатний релігійний філософ Фома Аквінський (1225-1274) зробив систематичну спробу зв’язати аристотелівську філософію з християнським віровченням (зокрема з ідеями Блаженного Августина). З одного боку, він ототожнив кожну із кардинальних чеснот із певною сферою особистості: мудрість – із розумом, мужність – із почуттями, помірність – із волею. З іншого боку, мислитель поставив у відповідність до кардинальних чеснот так звані «богословські чесноти» віри, надії, любові. Так, на його думку, віра відповідає мудрості, надія – мужності, любов – помірності.
| Сфера | Кардинальні чесноти | Богословські чесноти |
| Воля | Помірність | Надія |
| Почуття | Мужність | Любов |
| Розум | Мудрість | Віра |
Характерною особливістю богословських чеснот є неможливість застосувати до них кількісні характеристики. Їм не властиве розуміння міри – віри, надії та любові не може бути надмірно. Власне ж «чеснота» при цьому визначається як блага дієва звичка (habitus operativus bonus) – відповідно до вказівки Писання, що «страва тверда для дорослих, що мають чуття, привчені звичкою розрізняти добро й зло» (Євреїв 5:14). Клайв Льюїс сказав: «Розум керує пристрастями. Голова керує черевом за допомогою серця, тобто за допомогою добре поставлених почуттів». «Добра людина з доброго скарбу добре виносить, а лукава людина зо скарбу лихого виносить лихе» (Матвія 12:35).
Слабкою стороною етики чеснот є приниження ролі добрих справ, в яких має проявлятися чеснота характеру. Чеснота, поставлена в статус вищої мети, призводить до гордині та лицемірства. «Чиста й непорочна побожність перед Богом і Отцем оця: зглянутися над сиротами та вдовицями в утисках їхніх, себе берегти чистим від світу» (Якова 1:27).
Достоїнством цього напряму є розуміння ролі практики, вправляння в чесноті для формування чеснот характеру через закріплення навичок чеснот.