Чи мені вдалося переконати тебе, що подяка, душа молитви, – це щось цілком инше, ніж більш чи менш поверхневе почуття, насправді це порив нашого глибинного єства, який, походячи від Бога, повертається до Нього? Прилив і відплив любови: любови Бога, яка виливається на Його дитину, любов синівська, яка поривається до Отця. Одна і та ж любов, яка виходить від Бога і до Нього повертається, батьківська – на виході, синівська – під час повернення.
Цей обмін любови між Отцем і людиною відображає – бере в ній участь – реальність значно вищу: близькість Отця і Сина в лоні Пресвятої Тройці. Отець одвіку, у пориві благодатної щедрости, передає повноту Свого єства, без остатку і безупинно, Своєму улюбленому Синові. Син одвіку приймає дар Отця і жертвує Йому Себе в радісному пориві акту подяки. Та любов, яка дає, і та, яка складає подяку, – немов «дві могутні хвилі, які накочуються нестримно одна на одну, зустрічаються, зливаються і здіймаються одночасно зі свого русла в єдиному безмежному валі» (Рішар де Сен-Віктор)[1].
Син Божий з’явився серед нас, щоб у Своїй людській природі здійснити Свій акт вічної подяки. Справді, у серці Ісуса-людини видно невимовну таємницю Пресвятої Тройці: Син цілковито покладається на Отця, Який дає Себе. «Отче, дяку приношу Тобі» (Ів. 11:41) – ця коротка фраза, яка постійно на Його устах, є дуже показовою для Його внутрішнього життя, Його вічної релігії, заглиблена в Його людській природі.
Його подяка виявляється у всій своїй повноті і могутності в годину страстей і воскресення. Тріюмфуючи над стражданням і смертю, у переможному пориві, вона заносить і садовить Його по правиці Отця.
Христос, однак, не припиняє служити на землі велику подячну Літургію. З дня на день, з години на годину, від сходу до заходу, триває та богослужба впродовж віків, через яку, від Свого імени і від імени безмежного натовпу людей, Він приносять Себе в подячну жертву Отцеві.
Але Його любов йде ще далі. Складати подяку серед людей, складати її за всіх людей Йому не досить; Йому потрібні мільйони сердець і мільйони голосів. Він проникає в ці серця через причастя Святих Дарів, прищеплює в них Свою вічну подяку, щоб вона проростала і розвивалася, щоб її не лише освячували на літургійних зібраннях, але ще й переживали у всі часи і всюди всі ті чоловіки і жінки, діти і старі, які відкриваються для неї.
Що стосується молитви, то вона є тим особливим часом, коли, перериваючи всі заняття, християни без решти з’єднуються з подякою Христа.
[1] Сен-Віктор, Рішар де (пом. 1173) – шотландський монах і містик, в останні роки життя був настоятелем абатства Сен-Віктор у Парижі, автор творів контемплятивно-містичного спрямування