Кілька бельгійських і французьких родин, що дотримуються церковних традицій, невіруюча пара, троє студентів і священик нудьгують у залі маленького гірського готелю. Що робити, коли злива виключає можливість прогулянки? Коли вони отак провели годину чи дві, через кожні п’ять хвилин відкриваючи двері, щоб поглянути на небо, – врешті вимушені були змиритися з неминучим затворництвом. Може, прийшов час познайомитись один з одним?
Наші студенти, хоч і католики за народженням, захоплюються індуїзмом, із захопленням поглинають літературу про нього. Не довго думаючи, вони завзято накинулись на добропорядні родини: «Ми перейшли в індуїзм тому, що Бог нас цікавить більше, ніж ваша мораль… У ваших християнських родинах можна знайти не Бога, а дуже сумнівний код добрих манер і зразкового виховання. Вже не Бог є об’єктом проповідей ваших священиків, а регулювання народження, війна у В’єтнамі, соціяльні завдання, потреба в грошах для вільних шкіл…» Я продовжую листуватися з одним із тих студентів. Він і справді належить до раси «шукачів Бога». Я порадив йому звернутися до Отців Церкви і великих учителів духовности. Ось мій останній лист до нього:
«Мій любий друже, я погоджуюсь з вами, що ми належимо до покоління католиків з блідими обличчями, волонтерів-раціоналізаторів, моралістів, філантропів, надто нечутливих до трансцендентности Бога. Але почитайте учителів духовности, які жили в ті віки, коли віра ще була міцною. Ви знайдете там той розмах, якого так бажаєте.
Я перечитував цими днями один з великих творів нашої релігійної літератури, уривок з відкриття Бога юним Кондраном[1] – Бремон[2] наводить його у своїй «Історії літератури релігійної думки у Франції», том III. Я переписую ці рядки, щоб заохотити вас прочитати твір цілком: «Божественна велич явилась йому такою безмежною і безконечною, що, здалося, немає більше нічого, крім цього чистого єства, яке повинно існувати, а увесь всесвіт має бути зруйнований на Його славу… Він віддав себе усім серцем Богові, щоб бути зведеним до “нічого” на Його шану, і щоб завжди жити лише так». Нещодавно я знайшов відлуння схожого релігійного прагнення в листі однієї студентки: «Ви, мабуть, будете здивовані, – написала вона мені, – отримати листа від шістнадцятирічної студентки. Але чому б ні? Хіба потрібно отримати атестат зрілости, щоби прагнути всією істотою розчинитись у контакті з тим, що є Боже, – а ним є молитва?» Все-таки ще й сьогодні є християни, які «поклоняються в дусі та в правді!»
Погодьтеся, є чимало душ, в яких живе високе уявлення про Бога. Настільки чистим є їхнє прийняття Всевишнього, Пресвятого Бога, що їхньою спонтанною реакцію є прагнення розчинитись у Ньому. Цей досвід полягає, окрім як у винятковій благодаті, ще й у суворих і постійних зусиллях у пошуках Бога. Його часто зустрічаємо у великих учителів духовности. Важливо не плутати цю потребу розчинитись у Бозі з невизначеним прагненням досягти «нірвани». Рівно ж вона позбавлена хворобливого прагнення порожнечі, і в її основі немає злоби до себе і до життя, а є в ній непереборне внутрішнє прагнення, щоб Бог, безмежну велич Якого вони відчувають, був досконалим чином прославлений.
Щоправда, існує ризик того, що слова, які тут вживаються, можуть ввести нас в оману. Поза тим, якщо ми придивимося пильніше, то чітко побачимо, що це бажання «розчинитися» – не є поверненням у «ніщо», не є саморуйнуванням, а бажанням остаточно загубитись у Бозі. Так тремтлива краплина роси прагне, щоб її випило сонце.
Любов породила в тих, хто споглядає велич Бога, бажання розчинитися, бажання віддати себе в досконалості, влитися в улюблену істоту, віддати їй усе, що маєш, тільки щоб її єство засвітилося всередині нас.
Жертвоприношення Старого Заповіту, які містили в собі знищення, деструкцію, і особливо – всепалення, вогонь якого поглинав жертву аж до останньої часточки, – є суть поклоніння «справжніх поклонників»: тут вони знаходять символ «розчинення», що його називають своїм покликанням. Не холодний попіл, що залишиться після всепалення, а палаюча жертва Жанни д’Арк[3] у муках серед полум’я, душі – у муках Божих.
Їм видається, що все те, що не було віддано живому вогню, ображає безконечну велич Бога, дозволяючи собі існувати поза нею – тоді як ніщо, знають вони, не існує без неї.
Вони чітко бачать, що навіть якщо всі істоти всесвіту кинуться у вогонь у великому пориві поклоніння, цим не складуть Богові шани, гідної Його святости, Його слави, Його вічної любови. Бачення цього викликало б у них глибоку журбу, якби в ту ж мить вони не подумали про Ісуса Христа. Про того, хто «бувши в Божій подобі, не вважав за захват бути Богові рівним, але Він умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини… Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної» (Фил. 2:6-8).
Тоді, зачаровані перед цією безконечною шаною на честь безконечного Бога, якою є жертва Ісуса Христа, вони прагнуть загубитись у цій жертві – як гілочки хмизу в безмежній ватрі всепалення, у тому вогні, яким є сам Бог. Бо «наш Бог – то палючий огонь» (Євр. 12:29).
[1] Кондран, Шарль де (1588-1641) – французький священик, богослов, професор Сорбонського університету
[2] Бремон (відомий як отець Анрі, 1865-1933) – французький історик і критик, автор «Історії літератури релігійної думки у Франції» та ряду есе
[3] д’Арк, Жанна (1412-1431) – французька народна героїня, свята (Орлеанська Діва). Проста селянська дівчина, з юних літ мала видіння екстатичного характеру, які надихнули її на думку звільнити Францію від багаторічної англійської інвазії. Жанна домоглася зустрічі з королем Карлом VII в замку Шенон і переконала його у своїй місії. На чолі невеличкого війська вона звільнила від завойовників Орлеан, згодом у Реймсі коронувала Карла VII, рушила на Париж. Схоплена 1430 р. союзниками англійців – бургундцями, вона була проголошена відьмою і передана в руки інквізиції. Звинувачена в єресі, була спалена 30 травня 1431 р. на міській площі в Руані. 1450 р. відбулася її урочиста реабілітація. Її образ століттями надихав численних авторів на створення літературно-мистецьких творів