Блаженство вбогих є дуже актуальним у контексті сучасної історії, воно позначене турботою про екологію і захистом сотворіння. Одним зі способів втілити євангельське блаженство, що є можливим і доступним для всіх, є, насправді, повернення до розсудливого і поміркованого вживання речей, до життя в простоті, яке б допомагало насолоджуватись створеними благами, не зловживаючи ними і не марнуючи їх.
Ми потребуємо заклику до такого способу життя особливо в багатих країнах північної півкулі. Ми постійно піддаємося спокусі безперервно замінювати речі, які є в нашому вжитку: одяг, автомобіль, комп’ютер і загалом електричні прилади. Гасло «використовуй та викидай» стало ознакою нашої цивілізації. Іноді це набуває маніакальних форм.
Св. Франциск Асизький мав звичку казати своїм співбратам: «Я ніколи не крав милостиню, ані просячи про неї, ані не користуючись нею понад потребу. Я завжди брав менше, ніж мені було потрібно, для того, щоб інші бідні не були позбавлені їхньої частки. Якщо б я чинив протилежне, то це б означало красти»[1]. Ми повинні були б мати змогу сказати так само про сотворені блага: «Я не вкрав у майбутнього покоління жодних ресурсів, які їм призначені: води, енергії, деревини, щоб виготовити папір…». Усе, що ми використовуємо понад наші потреби, безпосередньо чи опосередковано, ми відбираємо в інших, які живуть тепер на землі, або які прийдуть після нас.
Хочеться пригадати слова англійського письменника Джерома К. Джерома, гумориста, котрий, однак, у цьому випадку говорить серйозно. Досвід подорожі на човні по ріці Темзі проти течії підказав йому таке спостереження стосовно життя:
«Скільки людей, впродовж довгої подорожі по ріці життя, навантажують свій човен – аж до тієї міри, що він може потонути – нескінченою кількістю непотребу, який вважають необхідним для того, аби подорож виявилася приємною, але котрий насправді є непотрібним і неважливим. Чому ж не вчинити радше так, аби човен нашого життя був легким, навантаженим лише речами, у котрих справді є потреба: гостинний будиночок, прості радості, один або двоє друзів, гідних цього слова, хтось, кого будемо любити і хто нас любить, котик, собака, одна чи дві люльки, достатньо одягу і достатньо їжі? Ми побачимо, що так набагато легше штовхати човен вперед. Матимемо час, щоб подумати, щоб працювати і навіть аби щось випити, лежачи простершись під сонцем»[2].
Це не до кінця євангельський ідеал убогості заради Царства, але принаймні він показує, наскільки воно не суперечить людському щастю, але є його могутнім союзником.
Ще одна річ, до котрої заохочує нас євангельське блаженство вбогості, – це споглядання. Треба відкрити і цінувати особливу форму володіння, котрою є споглядання. Вона є найбільш глибоким способом володіння речами за допомогою душі, а не лише за допомогою чуттів і тіла.
Апостол Павло визначає апостолів і, опосередковано, всіх християн, як людей, що «нічого не мають, але всім володіють» (див. 2Кор. 6:10). Споглядання робить це чудо: допомагає нам володіти речами, не привласнюючи їх собі й не забираючи їх в інших. Коли хтось має право власності на якусь річ – парк, лісок, морський пляж, озерце – вона належить лише йому і всі інші є виокремленими з цього. У спогляданні багато осіб можуть втішатися тим самим озерцем і тим самим парком, не віднімаючи задоволення від нікого.
[1] Sрессhіо di perfeziопе, 12 (Fоntі Francescane, № 1695).
[2] J. К. Jerome, Three Men in a Boat, Longman 1962, London.