6) ПОПРОСИТИ В БОГА ПРОЩЕННЯ

Людина – істота тендітна і вразлива. Такий наслідок первородного гріха. Людська крихкість помітна упродовж усього життя, ще від зачаття. Фізичну вразливість супроводжує психічна й емоційна. Відсутність взаємної любови і згоди в родині глибоко ранить дитину. Що менше любови в сім’ї, то більше зранена дитина.

Сім’я – одне з багатьох середовищ, що можуть ранити. Те саме стосується ровесників тощо. Тривалі травмування, особливо дитячі, дуже шкодять – змінюють спосіб мислення, оцінювання і ставлення до інших. Поранений може завдавати болю іншим, скривджений – кривдити, впокорений – упокорювати.

Взаємні кривди не випливають тільки зі злої волі людей чи морального зіпсуття. Дуже часто кривда не є свідомою. Людина ранить іншу тому, що спочатку хтось завдав болю їй.

Саме тому треба пробачати тим, хто нас кривдить, і просити прощення в тих, кому ми завдали болю. Тільки прощення розриває зачароване коло кривди.

Довіритися Господній любові

Щоб правдиво просити прощення, спершу треба пробачити іншим. Парадоксально, але Бог перший потребує нашого «вибачення» за те, що без згоди кинув нас у таку роздерту реальність. Тому, щоб налагодити стосунки з Господом, треба «пробачити» Богові те, що створив вільних істот, які погано використали свою свободу. Потрібно повірити, що Бог створив людину з любови і для любови.

Ми можемо радо прийняти своє хитке і зранене життя лише тоді, коли довіримося Божій любові всупереч усім своїм болям.

Навіть коли людина згрішила, Бог не ухиляється від відповідальности за Своє творіння. Божий Син є ніби «продовженням» Його творчої сміливости і любови. Господь у Своїй божественній покорі просить збунтовану людину довіритися Його любові всупереч гірким наслідкам гріха, що спіткали її. Щоб пробудити в людині довіру, Богочоловік стає перед нею безборонний, піддає себе ризику бути відкинутим і зраненим. Так Він утверджує Своє прохання про довіру до Божої любови.

Бог знає ліпше за нас, що означає просити. Він дав нам заповідь прохання, перш ніж наказав просити прощення. Розп’ятий Ісус є великим, драматичним благанням Бога до людини, щоб вона довірилась Його безмежній любові.

Пробачити ближнім

«І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мт. 6:12). Те, як ми пробачаємо ближнім, показує Богові, як прощати нам. Неймовірно, але Господь «наслідує» людину: прощає так, як вона.

Прощенню має передувати усвідомлення ран, яких нам завдали. Часто ці рани дуже глибокі, але забуті чи, радше, зіпхнуті в закапелки підсвідомости. Якщо хочемо пробачити своїм винуватцям давні вчинки, мусимо повернутися до ран, від яких утікаємо все життя. Прощення важке тому, що зачіпає болючі місця.

Чи можна пробачити, не торкаючись ран? Ні. Прощення без звернення до ран буде позірним. Воно не зцілить людини, не заспокоїть її серця, не відновить емоційної та духовної рівноваги.

Глибина прощення залежить від того, наскільки сильним був біль. Розп’ятий Ісус може нам пробачити усе саме тому, що взяв усі наші болі.

Ми нерозсудливо ранимо ближніх, оскільки легковажимо власними ранами, котрих нам завдали інші. Якщо не відчуємо, що скривдили нас, то не зрозуміємо болю, завданого іншим.

Люди, що зазнали сильної кривди, часто стають черствими. Вони вже одержали стільки ударів, що байдужі до нових. Ці люди нехтують своїм болем. Думають, що вже не страждають. Зашкарубла емоційність не дає відчути біль. І це трагедія. Тільки людина без душі неспроможна відчути кривду, – казав Вільям Шекспір. Дуже часто вона одягає маску «сильної людини» і дивиться зверхньо на інших.

Для таких людей прощення – надзвичайно важкий досвід, оскільки вимагає повернутися до ран, на яких збудована вся їхня система захисту, позірна невразливість, а може, і цинізм. Однак лише прощення – єдиний спосіб зцілитися. Зазвичай ці люди не усвідомлюють, як сильно ранять інших не тільки словами, а навіть своїм стилем життя.

Нашого вибачення потребує кожен, тому що людська любов обмежена.

Просити прощення в Бога

Відчуваючи свої рани і вибачаючи тим, хто їх завдав, ми відкриваємо глибину цих ран, їх вплив на думки, почуття і поведінку. Кривди, яких ми не хочемо визнати, спричинюють внутрішній безлад і завдають болю іншим.

Пробачити – це більше, ніж забути кривду. Сама людина неспроможна стерти кривду зі своєї пам’яті. Намагаючись силою волі позбутися болісного спогаду, людина репресує саму себе.

Прохаючи в когось вибачення, ми виражаємо глибоке прагнення, щоб він не відповідав нам злом на зло, стражданням на страждання, кривдою на кривду, впокоренням на впокорення. Людська природа після гріха рефлексивно скидає зі себе зло, якого зазнала. Наші захисні механізми часто спонукають перекинути пережиті страждання, кривду й біль на інших. Якщо скривджений не може відплатити кривдникові, то перекидає зло на інших.

Коли ж ми прагнемо прощення гріхів, благаємо Бога, щоб Він взяв на Себе зло, яке вони спричинили, і захистив нас від важких наслідків. «Якщо, Господи, будеш зважати на беззаконня, хто встоїть, Владико?» (Пс. 130:3). Ми потребуємо Божого прощення, щоб позбутися таємної нищівної сили гріха, якій самі не можемо протистояти, і зла, якого самі уже не можемо нести, спонтанно перекидаючи на інших.

Розп’ятий Ісус є таїнством прощення. «Направду ж Він немочі наші узяв і наші болі поніс, а ми уважали Його за пораненого, ніби Бог Його вдарив поразами й мучив… А Він був ранений за наші гріхи, за наші провини Він мучений був, кара на Ньому була за наш мир, Його ж ранами нас уздоровлено! Усі ми блудили, немов ті овечки, розпорошились кожен на власну дорогу, і на Нього Господь поклав гріх усіх нас!» (Іс. 53:4-6).

Просити в Бога прощення для ближніх

Своїми провинами людина ображає не тільки Бога, але й іншу людину. Ми ранимо ближніх кожним своїм гріхом. Не існує «приватних» гріхів. Кожний гріх має суспільний вимір. Це випливає з таємниці нашої вкорінености в Містичне Тіло Христове.

Те, що є предметом віри, можна відчути в нашому повсякденні. Уважний екзистенційний аналіз показує, як кожний гріх, навіть той, що не стосується ближнього безпосередньо, замикає людину в собі, робить її потайною, нечуйною до інших і нездатною до жертовної любови й служіння.

Прохаючи вибачення в ближніх за кривду, визнаємо скоєне зло, виражаємо прагнення взяти на себе відповідальність, наскільки це можливо, і просимо не відповідати злом.

Боляче не тільки пробачати, але й просити прощення. Людині болять не тільки отримані рани, а й завдані іншим. Чимало кривд, заподіяних ближнім, ми воліли б обернути на себе замість жити з думкою, що через нас страждають.

Прощення є суттю внутрішнього зцілення

Усі духовні й емоційні рани завжди пов’язані з людськими стосунками. Це їх ми погіршуємо або навіть руйнуємо. І від цього страждаємо. Зіпсовані стосунки з людиною, яку ми любимо, завжди викликають біль, ставлячи під сумнів сенс людського існування. Відкинути іншу людину означає сказати їй: «Не хочу з тобою мати нічого спільного».

Найбільше болить відчуженість ближніх, байдуже ставлення до нас. Такою поведінкою вони засвідчують: «Ти для мене не маєш жодного значення». Така поведінка болить більше, ніж конфлікти, які є своєрідною формою діялогу. І хоч такий «діялог» ранить, однак свідчить, що люди потребують одне одного.

Небажання прощати нищить усі стосунки: з Богом, із ближніми, зі світом та собою. У світі людських стосунків існує якась математична закономірність. Коли зменшується інтенсивність одного зв’язку, слабшають інші, коли виправляємо одні стосунки, то й інші зцілюються. Саме про цю закономірність говорить Ісус, наказуючи пробачати ближнім так, як Бог нам прощає.

Прощення – дане або одержане – зцілює всякі стосунки. Щоб зцілити стосунки, а відтак і себе, потрібно пробачати самим і прохати прощення для себе. Неможливо вибачити, не попросивши прощення. Не можна отримати прощення, не вибачаючи іншим. Прощення є взаємним даром, і тому потребує двох сторін. Молитва «Отче наш» нагадує нам це постійно: «І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим».

Прощення лікує людські стосунки, оскільки забирає те, що ранить і болить, а натомість дає порозуміння, сприйняття і жертовне віддання, тобто любов. У людей, які прощають одне одному, любов повніша і глибша. Кривда стає «щасливою провиною», що допомагає ліпше розкритися одне одному.

В іншому разі прощення буде позірним. «Я тобі прощаю, але не хочу з тобою мати нічого спільного» – це не прощення. Отримати прощення означає бути прийнятим у жертвенній любові, а пробачити – прийняти іншого.

Попередній запис

Спочатку думки, потім – слова і вчинки

Наступний запис

Простити собі самому