Це – виховання небезпекою. Мене завжди цікавило, чому християни роблять усе для того, щоб уникнути небезпеки? Адже сам факт прийняття християнства рівнозначний прийняттю небезпеки. Я чую ваші заперечення: „Але які можуть бути небезпеки в Америці чи Європі? Ось якщо б ми перелітали Амазонку чи стали місіонерами в джунглях, тоді б нас справді підстерігала небезпека“.
Думати так велика помилка. Такими роздумами ми ставимо місіонерів на п’єдестал, ніби тільки вони і можуть переносити подібну небезпеку. Я бачив серед місіонерів зрадників, збоченців, брехунів і безсоромників. Якщо це дивує вас, то прочитайте Новий Заповіт. Місіонери – це звичайні люди, які переживають звичайні труднощі. Ось чому вам слід молитися за місіонерів особливо потужно, адже вони знаходяться на передовій лінії борців з армією сатани. Я чув, як місіонери вирушали в Індію, щоб проповідувати Ісуса Христа, а в результаті самі приймали індуїзм або буддизм. Наполегливо моліться за місіонерів, адже ми відправили їх назустріч небезпеці! І дякуйте Богу за тих місіонерів, які вірно служать Йому!
Не думайте, що єдина небезпека для вас – це коли пастор затягує проповідь на кілька годин. Ми так чи інакше знаходимося на війні. Ми відкриті та вразливі для атак сатани. Якщо ви читаєте Біблію, то знаєте, що всі, хто слідує за Господом, перебувають у справжній небезпеці. Але, незважаючи на це, небезпек не варто уникати, адже такі спроби не увінчаються успіхом. Небезпека буде збільшуватися в міру наближення до території сатани. Я говорю не тільки про духовну небезпеку. Багато міст цивілізованих країн стають усе більш кримінальними. На жаль, не так багато християн хочуть проповідувати в „бандитських районах“, бо бояться звичайного нападу. У нас є декілька „священних острівців“ у місті, де розташовані церкви, але всі чудово розуміють, що твориться за межами цих острівців благополуччя. Ми на війні, і читачі цієї книги (які, можливо, є місіонерами чи збираються ними стати) прекрасно знають про це. А коли Дух Святий працює у вас, він обов’язково посилатиме вас у небезпечні місця.
Попередження бути обережним й уникати подібних місць не допоможе. Можна зустрітися з небезпекою в дуже мирному місці. Один мій друг живе в тихому передмісті, де немає очевидної небезпеки. І все-таки його син помер у дворі, наткнувшись на обірваний електричний провід. Тисячі людей помирають у результаті аварій на дорогах. Діти заходять у кабінет до лікаря і випадково випивають отруту. Багато хто свідомо ризикує, заробляючи гроші. Подивіться на чергу бажаючих влаштуватися каскадерами. Християнам краще не намагатися прожити життя далеко від небезпек. Не важливо, чи зіткнетесь ви з ними в темному провулку, чи отримаєте догану в кабінеті начальника. Приймайте все як із руки Господа. Однак багато християн шукають безпечних шляхів, і це дуже сумно.
Правильна відповідь на небезпеку – це бажання ризикнути. Тому хочу поговорити про виховання сміливістю. У розділі 13 Книги Чисел записана історія ізраїльського народу. Більшість ізраїльтян боялися ввійти в Обіцяну землю, бо стіни були надзвичайно високі, вороги численні, а сторожі дуже сильні. Але знайшлося два сміливі розвідники, Калев та Ісус Навин, які пішли подивитися на небезпеку ближче: „А Калев утихомирював народ перед Мойсеєм та й сказав: Конче ввійдемо ми й заволодіємо ним, бо ми справді переможем його!” (Чис. 13:30). Не бажаючи ризикувати, щоб увійти в Край ханаанський, ми ніколи не потрапимо до нього. Ми навіть не дізнаємося, як це чудесно – перебувати в Царстві Божому! С.Т. Стадд одного разу сказав: „Богові не потрібні розумні слуги, щоб зробити можливе. Йому потрібні безумні, щоб робити неможливе“. Ми повинні всім серцем прагнути назустріч небезпеці, як Калев, бажаючи ризикувати заради Христа. Ви не можете прочитати Старий і Новий Завіти і не помітити, що шалені люди робили для Господа неможливе.
Тільки не подумайте, що я безстрашний боєць в ім’я Господа, готовий іти куди завгодно. Аж ніяк. Глибоко в серці я відчуваю справжній страх. Але я знаю, що Святий Дух дає сміливість тим, хто залишається вірним Йому. На жаль, небагато християн пережили цей принцип у реальному житті, адже наша віра зазвичай проявляється тільки на словах. Не піддаючись справжній спокусі, ми думаємо, що очищені, що готові зробити для Господа все, що завгодно, а насправді ми ще не бачили справжньої небезпеки. Я повністю впевнений, що нічого не зробив би для Господа, якби не ризикував. Я часто говорив Йому: „Гаразд, у мене мало віри, я не дуже сильний і не знаю Твого плану, але… я піду. Я вірю, що якимось чином Ти все влаштуєш“.
Особливо мені допомогла Книга Ісуса Навина. Думаю, слід вивчити напам’ять уривок, де розповідається, як після смерті Мойсея Господь наказує Ісусові Навину вести народ Ізраїлю в Край ханаанський: „Будь сильний та відважний, бо ти зробиш, що народ цей посяде той Край, що Я присягнув був їхнім батькам дати їм. Тільки будь дуже сильний та відважний, щоб додержувати чинити за всім тим Законом, що наказав був тобі Мойсей, Мій раб, не відхилишся від нього ні праворуч, ні ліворуч, щоб щастило тобі в усьому, де ти будеш ходити. Нехай книга цього Закону не відійде від твоїх уст, але будеш роздумувати про неї вдень та вночі, щоб додержувати чинити все, що написано в ній, бо тоді зробиш щасливими дороги свої, і тоді буде щастити тобі. Чи ж не наказав Я тобі: будь сильний та відважний? Не бійся й не лякайся, бо з тобою Господь, Бог твій, у всьому, де ти будеш ходити“ (Іс.Нав. 1:6-9).
Можна припустити, що Ісус Навин боявся. Але також як і він, ми можемо стати сильнішими, якщо будемо роздумувати над Словом Божим день і ніч.
Багато людей не наважуються стати на місіонерський шлях через страх не впоратися. Яке ж християнство ми сповідуємо, якщо цей елементарний страх утримує нас від виконання Великого доручення? А як щодо обітниць, які ми знаходимо на сторінках Біблії, що подібні до тих, які ми прочитали в Книзі Ісуса Навина? Християнська церква стає все більш і більш професійною зі світського погляду. Все більше і більше християн несуть служіння, бо їм за це платять, хоча відверто в цьому ніхто не зізнається. Але навколо процвітає безробіття, а ми створили з Тіла Христового підприємство. Одного разу я був присутнім на дивовижній проповіді. Вона настільки вразила мене, що я заново присвятив своє життя Господу. Після служіння я підійшов до проповідника, щоб поговорити з ним. Очікуючи, я розглядав членів церкви в дорогих костюмах. Я запитав його, чи справді він вірить, що ці люди відгукнуться на його заклик нести Євангелію по всьому світу. (У той час мені було дев’ятнадцять років.) Потім я зауважив, що він також одягнений у дорогий костюм. Подивившись на мене, він сказав: „Послухайте, юначе. Я – проповідник і цим заробляю собі на життя. Я отримую пристойну зарплатню за те, що проповідую Слово Боже й несу служіння. Усе, про що я говорю, звісно, істина, але я сильно сумніваюся, що хтось захоче жити життям місіонера. Ну, хіба що розпочнеться війна“. Я йшов з цієї церкви з повним розчаруванням.
Будь ласка, зрозумійте мене правильно. Я не протестую проти служителів, які працюють „повний робочий день“ і отримують за це зарплатню. Як християни ми повинні працювати саме повний робочий день. І немає нічого поганого в тому, що християни отримують за свою роботу гроші. Насправді ми платимо пасторам дуже мало. Але я хочу звернути вашу увагу на те, як далеко може зайти професіоналізм.
Християнська віра має перебувати в руках професіоналів, по-іншому і бути не може. Проповідників варто навчати, як правильно наставляти людей у вірі. Але мене цікавить інше питання. Як могло статися, що в одних країнах світу лідери церкви отримують тисячі доларів за євангелізм, а в інших пастор не може купити собі велосипед, щоб об’їздити навколишні села? Він не може відвідати людей, які потребують Слова Божого. Чим це пояснити?
Існує дуже багато затишних біблійних церков з величезними класами для недільної школи. У таких місцях ми знаходимося на безпечній відстані один від одного. Це непогано, але все ж таки доведеться поставити собі не зовсім приємне питання. Чому ми всі такі схожі, як вівці із одного стада? Я не говорю, що всі, хто живе таким життям, є втраченими грішниками. Просто ми попрощалися зі своєю індивідуальністю. А для того щоб визнати це, необхідний певний рівень чесності з самим собою.