Досі ми розглядали питання фінансування з погляду людини, яка несе або збирається нести місіонерське служіння „вірою“. Зворотний бік медалі – пожертвування на таке служіння окремих людей і церков. У Писанні чимало йдеться про фінанси і жертвування. Погляньмо, наприклад, у Книгу Дій, 2:42-47: „І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах. І був острах у кожній душі, бо багато чинили апостоли чуд та знамен. А всі віруючі були вкупі, і мали все спільним. І вони продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому чого треба було. І кожного дня перебували вони однодушно у храмі, і, ломлячи хліб по домах, поживу приймали із радістю та в сердечній простоті, вихваляючи Бога та маючи ласку в усього народу. І щоденно до Церкви Господь додавав тих, що спасалися“.
Це чудовий уривок, однак нерідко люди зосереджують свою увагу лише на тих його частинах, які їм більше пасують. Я ж переконаний, що його необхідно приймати цілком, включаючи й ту частину, де йдеться про те, що вони „продавали маєтки… їх ділили, як кому чого треба було“. Я не закликаю всіх християн продати свої маєтки і віддати все, щоб забезпечити потреби оточуючих. Тогочасні християни чинили так не по закону, а тому, що любили людей, бачили їхню нужду і прагнули допомогти їм.
На превеликий жаль, подорожуючи світом, я рідко зустрічаю пристрасне бажання жертвувати. Звісно ж, існують і винятки, проте найчастіше християни шукають приводу, щоб якимось чином виправдати свою байдужість до пожертвувань на Божу справу. Місіонери, яким довелося через брак коштів повернутися додому, нерідко чують: „Бог не хотів, щоб ти там працював“ або „Сам Бог припинив твоє фінансування“. У деяких випадках це може бути й правдою, втім варто сто разів подумати, перш ніж таке говорити, шукаючи виправдання власній відсутності бажання допомогти цим людям. Іноді складається враження, ніби невіруючі люди жертвують із більшим бажанням і ревністю, ніж християни.
Розгляньмо ще один важливий уривок – 2 Послання до коринтян, 8:1-7: „Повідомляємо ж вас, браття, про Божу благодать, що дана Церквам македонським, що серед великого досвіду горя вони мають радість рясну, і глибоке їхнє убозтво збагатилось багатством їхньої щирости; бо вони добровільні в міру сил своїх, і над силу, засвідчую, із ревним благанням вони нас просили, щоб ми прийняли дар та спільність служіння святим. І не так, як надіялись ми, але віддали себе перш Господеві та нам із волі Божої, щоб ми благали Тита, щоб він, як був перше зачав, так і скінчив би в вас оце добре діло. А ви, як у всім, збагачуєтесь: вірою, і словом, і розумом, і всякою пильністю, і вашою любов’ю до нас, щоб збагачувались ви і в благодаті оцій“.
Бог закликає нас бути багатими благодаттю жертвування. Чи багата нею ваша церква? Мене вражає, в якому мінорному настрої проходить збір пожертвувань у багатьох наших церквах. Іноді в процесі збору відсутній заклик до жертовності та інформація про потреби місіонерів, звучать лише формальні фрази, а люди кидають дрібні монети, оскільки вже звикли до цього ритуалу. Відверто кажучи, здебільшого пожертвування в наших церквах доволі бідні. Звісно ж, існують і винятки, однак статистика показує, що в Божого народу зникло бажання відривати від себе. Багато людей перестали бути „багатими благодаттю жертвування“ і не знають, яку користь можуть принести їхні гроші. Вони не усвідомлюють, що лише за декілька центів можна купити Євангеліє від Івана і що ціла організація може виникнути завдяки тому, що таке Євангеліє від Івана одного разу потрапить до рук 16-річного хлопця. Багато християн не розуміють, що без їхніх грошей справа не зрушиться з мертвої точки. Ми переконані, що про все потурбується хтось інший. Дехто навіть намагається виправдати свій матеріалізм або лінь суверенністю Бога.
Бог хоче, щоб Його справа розвивалася, але відповідальність за це Він покладає на нас. Неправильне розуміння фінансового боку служіння породжено тим фактом, що ми, християни, не любимо відкрито говорити про гроші. Раніше забороненою темою в християнському середовищі був секс, а тепер – гроші. Тож настав час зробити цю тему відкритою для всіх!
Нехай Бог допоможе нам зрозуміти, чому необхідно горіти бажанням зробити свій внесок у справу поширення Євангелії, чому ми повинні навчитися молитись за фінансування нашого служіння як особисто, так і спільно з іншими християнами, чому слід намагатися говорити про гроші більш чесно і відкрито. У своєму розуміння цього питання я опираюся на два вищевказані уривки. Нестача фінансування – основний фактор, який перешкоджає просуванню Божої праці. Багатьом людям не подобається це твердження, утім я переконаний у його правдивості. Ось що говорить Стівен Гаукроджер:
„На порозі двотисячного року більшість місій перебуває в стані кризи. Місіонерські організації змушені скорочувати кількість співробітників, заморожувати заробітну платню і вносити обмеження в нові проекти. Літературу не друкують, а якщо і друкують, то не розповсюджують. Вони не можуть дозволити собі значних затрат, а тому туляться в убогих приміщеннях, працюють на старих комп’ютерах і копірах, користуються транспортом, який віджив свій вік. Це підвищує затрати на їх роботу і знижує ефективність. Проте ресурси є, людям Божим залишається лише жертвувати“.
За моїми підрахунками, близько 35 тис. молодих людей хотіли б присвятити себе певному роду місіонерської діяльності. Шокуючий факт: понад 95 % з них так ніколи і не зможуть здійснити своєї мрії через те, що ми неспроможні надати їм фінансову підтримку. Нам бракує книг, інформаційних бюлетенів та інших інструментів, які допомогли б їм утілити своє посвячення в життя – залучити на допомогу церкву та отримати їх фінансову підтримку.
Статистика доводить, що невдалі спроби заручитися фінансовою підтримкою є першою причиною, через яку молоді не вдається стати на шлях місіонерського служіння. Їм потрібна допомога, однак здебільшого ми нічого не робимо для них, адже на це необхідні кошти. Нам завжди необхідно мати напоготові матеріали, які могли б стати допомогою тим, хто приймає таке серйозне рішення. Ми витрачаємо великі суми на підтримку зв’язку з тими, кого торкнулися Євангелією. Так і має бути. Але що ж примушує нас нехтувати людьми, які прийняли рішення стати місіонерами? Я повторюю: Божу справу зупиняє брак коштів.
Коштів нерідко не вистачає на підготовку потенційних кандидатів на місіонерське служіння. Для навчання представників країн другого і третього світу немає достатньо стипендій, тоді як люди, що живуть у багатих країнах, витрачають величезні суми грошей на своє навчання та навчання своїх дітей.
Окрім того, у місіонерів спостерігається брак знарядь праці, необхідних для ефективного виконання поставлених перед ними завдань. Часто вони потребують найпростіших речей: відеомагнітофона, книг, велосипеда або автомобіля.
Після Лозаннської конференції, яка відбулась у 1974 році, було вирішено приділяти більше уваги задоволенню матеріальних потреб людей, з якими ми ділимося Євангелією. Цей тягар, як не дивно, упав на плечі місіонерів, яким і так не вистачає коштів для служіння. Якщо церква прагне забезпечувати не лише духовні, але й матеріальні потреби людей, вона повинна взяти на себе відповідальність.
Для того щоб надихнути церкву до місіонерства і молитви за місіонерську працю, теж необхідні гроші. Матеріали і методи інформування, які дозволяють забезпечувати християн необхідною для молитви і дії інформацією, коштують недешево. Кажуть, що такі новітні засоби зв’язку, як інтернет, дешеві. Так, це правда, однак такими вони стають лише після того, як ви купили комп’ютер і модем, навчили людей користуватися ним і найняли працівника, який забезпечував би безперебійну роботу мережі. На все це потрібні гроші. Однак, як не дивно, навіть можливості церкви плідно молитися і планувати свою діяльність перешкоджає брак фінансування.
Я наголошую, що ті, хто планує присвятити себе місіонерському служінню, повинні активно шукати фінансову підтримку і вірити, що їм допомагатимуть із радістю й задоволенням як окремі люди, так і організації, при цьому не почуваючись винними, але пам’ятаючи, що, як учасники справи Божої, вони гідні оплати своєї праці. Але щоб цього досягти, необхідно змінити мислення членів церкви. Але моя мета полягає не в тому, щоб навіяти вам почуття провини, але щоб закликати церкву розвивати своє бачення та розуміння потенціалу місій. Тож разом шукаймо Божої волі, навчаючись з Його Слова і один від одного, щоб нам зростати у вірі та послуху й бачити, як фінансування зсуває з мертвої точки наші власні законні потреби і допомагає досягти Євангелією краю землі.
КІНЕЦЬ