Важливо також не забувати, що, відповідно до Писання, Церква – це не суспільна організація чи об’єднання громадян, а спільнота тих, хто поклоняється Богові. Церква – не те, куди ми ходимо, а те, ким ми є завдяки нашим стосункам із Господом. Члени Церкви можуть бути чи не бути громадянами держави, але сама Церква як така не є частиною держави. Вона існує в іншому вимірі, поза межами її (держави) юрисдикції. Державна влада обмежена цим світом, Церква ж – «не зі світу цього» (Івана 18:36).
Оскільки для держави такий стан речей дуже незручний, вона постійно намагається перетворити Церкву на соціальний інститут, змусити її грати за своїми правилами – чи то через заохочення, чи то через примус. Держава може позбавити громаду реєстрації чи, навпаки, звільнити її від оподаткування. Держава може відібрати церковну будівлю чи виділити її. Держава може переслідувати членів Церкви чи надавати їм пільги. Держава не може лише одного: припинити існування Церкви. Ті, хто зберігають вірність Богові, залишаються Церквою, незважаючи на те, де й в яких обставинах вони знаходяться – і «під сонцем», і у вічності. Як уже неодноразово було сказано, не держава наділила Церкву її особливими правами, і не вона в змозі їх відібрати.
Коли ж Церква починає грати за правилами держави, «чинити перелюб» із царями земними й купатися в розкошах, збагачуючи земних купців (Об’явлення 18:3), коли вона дозволяє владі перетворювати себе на соціальний інститут, вона одразу ж опиняється в підлеглості в держави та під її контролем. Як зазначив Г. К. Честертон, «добрі стосунки між державою та Церквою корисні для держави та згубні для Церкви». Яків, брат Господа, попереджає: «Перелюбники та перелюбниці, чи ж ви не знаєте, що дружба зо світом то ворожнеча супроти Бога? Бо хто хоче бути світові приятелем, той ворогом Божим стається. Чи ви думаєте, що даремно Писання говорить: Жадає аж до заздрости дух, що в нас продуває?» (Якова 4:4-5).
Уплив Церкви на державу є невідворотним. Переконання політиків позначаються на їхньому ставленні як до прийомів досягнення влади, так і до способів її використання. Тому спільнота віруючих, що живуть гідно покликання (Ефесян 4:1), «схоже на закваску, що її бере жінка і кладе до трьох мірок муки, аж поки все не скисне» (Матвія 13:33, пер. Івана Хоменка).
Але в цієї медалі є й зворотний бік. Нечестиві політики завжди зловживали й будуть зловживати релігійними переконаннями народу. Монтескьє (1689-1755) виправдовує такий стан речей: «Навіть якби релігія могла виявитися позбавленою будь-якої користі для підданих, вона все ж таки залишилася б корисною для правителів, для яких, як для всіх, хто не боїться людського закону, вона є єдиною вуздечкою… Питання зовсім не в тому, що краще: щоб окрема людина чи цілий народ зовсім не мали релігії, чи щоб вони зловживали тією, яку мають. Питання полягає в тому, яке зло менше: щоб люди час від часу зловживали релігією, чи щоб у них її взагалі не було».
Згоден із ним також Вольтер (1694-1778): «Давайте ж, браття мої, хоча б подивимося, наскільки корисна така віра (уявлення про Бога, який карає і нагороджує) та наскільки ми зацікавлені в тому, щоб вона була відображена в усіх серцях. Принципи ці необхідні для збереження людського роду».
Коли люди самі беруться визначати, що є благом, а що – злом, уявлення про істину та справедливість неодмінно замінюються роздумами про корисність та доцільність.