Відокремлення держави від Церкви. Писання наводить численні приклади, коли розділення керівництва Церквою та державою слугувало гарантією того, що народ Божий належним чином розрізняв Боже й кесареве. Так, коли очільником Ізраїля був Мойсей, людина Божа, роль предстоятеля перед Богом за народ виконував його брат Аарон. Згодом царі Ізраїля походили з колін Веніаміна (Саул), Іуди (Давид та його нащадки), Єфрема (Єровоам і наступні правителі Північного царства). Але ніколи в Божому народі не було царя з нащадків Левія, які були призначені для священицького служіння.
Наводить Писання й протилежний приклад:
«А як він (Уззійя) зміцнів, запишалося його серце аж до зіпсуття, і він спроневірився Господеві, Богові своєму. І ввійшов він до храму Господнього, щоб кадити на кадильному жертівнику. А за ним пішов священик Азарія, а з ним Господні священики, вісімдесят хоробрих мужів. І стали вони проти царя Узійї та й сказали йому: Не тобі, Уззійє, кадити для Господа, а священикам, синам Аароновим, посвяченим на кадіння… Вийди зо святині, бо ти спроневірився, і не за честь це буде тобі від Господа Бога! І розгнівався Уззійя, а в руці його була кадильниця на кадіння. А коли він розгнівався на священиків, то на чолі його показалася проказа, перед священиками в Господньому домі, при кадильному жертівнику… І глянув на нього первосвященик Азарія та всі священики, аж ось він прокажений на чолі своїм! І вони поспішно вигнали його звідти, та й сам він поспішив вийти, бо вразив його Господь! І був цар Уззійя прокажений аж до дня своєї смерти, і сидів в осібному домі прокажений, бо був вилучений від Господнього дому. А над царським домом був син його Йотам, він судив народ Краю» (2 Хроніки 26:16-21).
Навіть Христос відмовлявся брати на Себе функції світського правління у Своє Перше пришестя. «І озвався до Нього один із народу: Учителю, скажи братові моєму, щоб він спадщиною поділився зо мною. А Він відказав йому: Чоловіче, хто поставив над вами Мене за суддю або за подільника?» (Луки 12:13-14). «Спостерігши ж Ісус, що вони мають замір прийти та забрати Його, щоб настановити царем, знов на гору пішов Сам один» (Івана 6:15).
Поки не створені нове небо й нова земля (Ісаї 65:17, Об’явлення 21:1); поки Вавилон, світ гріха, ще не знищений доконечно; поки все – і земне, і небесне – не з’єднане в одне під єдиною владою Христа, – держава та Церква співіснують, не змішуючись. У них різні сфери відповідальності. Відповідальність Церкви – докоряти світові «за гріх, і за правду, і за суд» (Івана 16:8, пер. Пантелеймона Куліша). Відповідальність влади – забезпечувати порядок та справедливість в ураженому гріхом світі.
Апостол Павло пише: «Бо володар Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо недармо він носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві!» (Римлян 13:4). Петру ж Ісус каже: «Ключі тобі дам від Царства Небесного» (Матвія 16:19), – а ще: «Всунь у піхви меча! Чи ж не мав би Я пити ту чашу, що Отець дав Мені?» (Івана 18:11). Христос не ввіряє ані меча – Петрові, ані ключів від Царства – начальникові.
Виходячи з різниці в сферах відповідальності уряду і Церкви, розрізняються як їхні ролі щодо суспільства, так і засоби, якими вони користуються. Церква вказує шлях до праведності та учить, що є добро; уряд – карає (принаймні повинен карати) тих, хто чинить зло. Церква виконує роль пастиря, уряд – погонича. Церква здійснює моральне керівництво, уряд використовує методи заохочення та примусу.
Коли Церква має земний авторитет, у неї завжди виникає спокуса взяти меча, використати методи світської влади. У цьому плані дуже показова історія, коли Ісус «посланців вислав перед Собою. І пішли вони, та й прибули до села самарянського, щоб ночівлю Йому приготовити. А ті не прийняли Його, бо йшов Він у напрямі Єрусалиму. Як побачили ж те учні Яків й Іван, то сказали: Господи, хочеш, то ми скажемо, щоб огонь зійшов з неба та винищив їх, як і Ілля був зробив. А Він обернувся до них, їм докорив та й сказав: Ви не знаєте, якого ви духа. Бо Син Людський прийшов не губить душі людські, а спасати! І пішли вони в інше село» (Луки 9:52-56). Учні ще не розуміють різниці між владою земною й владою небесною. Коли земні правителі стикаються з проявом непокори, їхня природна реакція – покарати непокірних задля повчання іншим. Бог же дає людям вибір – іти за Ним чи ні: «життя та смерть дав я перед вами, благословення та прокляття. І ти вибери життя, щоб жив ти та насіння твоє…» (Повторення Закону 30:19). Якщо нас не приймають у цьому поселенні, – ми підемо в інше.
Знову й знову Ісус говорить про ненасильницький шлях поширення Божого Царства:
- «Сховай свого меча в його місце, бо всі, хто візьме меча, від меча і загинуть. Чи ти думаєш, що не можу тепер упросити Свого Отця, і Він дасть Мені зараз більше дванадцяти легіонів Анголів?» (Матвія 26:52-53).
- «Моє Царство не із світу цього. Якби із цього світу було Моє Царство, то служба Моя воювала б, щоб не виданий був Я юдеям. Та тепер Моє Царство не звідси» (Івана 18:36).
- «…князі народів панують над ними, а вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, але хто великим із вас хоче бути, хай буде слугою він вам. А хто з вас бути першим бажає, нехай буде він вам за раба. Так само й Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, а щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох!» (Матвія 20:25-28).
Його Царство не розповсюджується через примус!
Відокремлення Церкви від держави. На законодавчому рівні розділення церковної та державної влади отримало назву принципу відокремлення Церкви від держави. Цей принцип передбачає відмову держави від управління Церквою та забороняє проголошення будь-якої релігії державною, а також обмеження державою невід’ємного права громадян на свободу віросповідання.
Уперше відокремлення Церкви від держави було законодавчо закріплене за сприяння Томаса Джефферсона у «Біллі про релігійну свободу» (штат Вірджинія, 1786 р.). Згодом воно було відображене у французькій «Декларації прав людини та громадянина» (1789 р.) й увійшло в Конституцію США як Перша Поправка (1791 р.): «Конгрес не може видавати ніякого закону щодо встановлення будь-якої релігії, чи такого, який забороняє вільне сповідування будь-якої релігії, чи такого, який обмежує свободу слова та преси, права народу мирно збиратися, а також просити уряд про припинення зловживань».
Украй важливо розуміти, що принцип відокремлення Церкви від держави в жодному разі не означає утискання прав віруючих на висловлення своїх переконань! Навпаки, його призначення – це забезпечення рівної релігійної свободи всім віруючим. Сучасні безбожники перекручують цей принцип, розповсюджуючи під риторичним соусом відокремлення Церкви від держави брехню, що світська держава повинна бути виключно безбожною, і що лише атеїсти мають право відкрито виражати свої переконання в суспільстві, у засобах масової інформації, у системі освіти тощо. Але атеїсти – такі ж громадяни, як і християни, мусульмани, буддисти, сатаністи та інші. Їхні права й свободи ні в чому не повинні відрізнятися від прав та свобод громадян, які мають інші релігійні переконання. Віросповідання належить до невід’ємних прав людини.