Щоб знайти Бога, потрібно прийти туди, де Бог на нас чекає. Бо Він сам призначає місце побачення. Для євреїв під час їхнього блукання пустелею це була «храмина». Після приходу в Ханаан, цим місцем став Єрусалим, а в Єрусалимі – храм. Ніде більше не можна приносити жертви. Храм – «дім Божий», який пророки називають також «домом молитви». І навіть ті молитви, які кожен підносить вдома чи в синагозі, так само звернені в бік храму. Так, пророк Даниїл тримав відчиненим вікно своєї горішньої кімнати, яке виходило в той бік, де було розташоване святе місто.
Але храм був лише прообразом того істинного Божого дому, яким є Церква, це велике зібрання всіх вірних землі і неба. Саме Церква є «храмом святим», як каже апостол Павло, «житлом духовним», новим домом молитви.
Якщо хочеш помолитися, треба піти в дім Божий, потрібно увійти в Церкву, тобто – усвідомити свою приналежність до Церкви. Хто самоізолюється, ніколи не зустріне Бога, бо саме в Церкві нас очікує містичне Тіло Його Сина. «Поза Церквою немає спасення», тому що поза Христом, поза родиною Божою, поза домом Божим, ми не зможемо знайти Бога[1].
Боюсь, щоб вас не спокусив певний духовний індивідуалізм. І щоб саме цим не пояснювалася ваша зневіра. Моліться, отже, у Церкві, духовно поєднані з усіма вашими братами.
Моліться посеред них, єднайте ваш голос з їхніми голосами, з молитвою священиків і вірних, людей минулого, теперішнього і завтрашнього дня.
Моліться також в їхнє ім’я, вважайте себе тими, хто служить «позичте» свій голос, свою душу всій спільноті, яка через вас бажає звернутися до Отця. Хіба ж Христос не запросив нас промовляти: «Отче наш… дай нам»?
Християнин не повинен молитися тільки від власного імени і просити для себе одного.
Це ще не все. Вам слід ще молитися через усіх ваших братів у вірі. Знайте, що у великій братерській спільноті ви маєте їх у своєму розпорядженні. Клодель неповторно висловив це у своєму творі «Поет дивиться на Хрест»: «Ми можемо розраховувати не лише на власні сили, щоб любити, розуміти, і служити Богові, але – на всіх одночасно, від Діви Марії, благословенної на небесних висотах, – до бідного прокаженого в Африці, який послуговується дзвіночком у руці замість свого напівзігнилого рота, щоб проголошувати відповіді під час Літургії. Все творіння – видиме і невидиме, вся історія – все минуле, все теперішнє і прийдешнє, вся природа, всі скарби святих, помножені дією благодаті, – все це є в нашому розпорядженні, все це є нашим продовженням і нашим дивовижним знаряддям. Усі святі, всі ангели – є нашими. Ми можемо послуговуватись інтелектом святого Томи, руками святого Михаїла, серцем святої Жанни д’Арк і Катерини Сієнської, і всіх тих прихованих ресурсів, яких нам потрібно лише торкнутися, щоб вони прийшли в рух. Усе добре, величне і гарне, що відбувається з одного краю землі до иншого, – все, що є від святости (як сказав один лікар про хворого, що «він є від гарячки») – все це є немовби нашою справою. Героїзм місіонерів, натхнення мудреців, великодушність мучеників, геній митців, полум’яна молитва кларисок і кармеліток, – це все немовби ми, це ми! З Півночі на Південь, від альфи до омеги, від Сходу до Заходу, все відбувається саме з нами, ми приводимо це все в рух».
Прийміть, отже, правила гри, чесно і відкрито. Не починайте ніколи вашої молитви без того, щоб поєднатись «у Христі» з масами вірних, які поклоняються Отцеві; без того, щоб відчути себе пліч-о-пліч з братами по всій землі.
І тоді моліться з ними, через них, за них. Одного разу ви з подивом відкриєте в собі багатство і силу, – хоча й встанете до молитви, пригнічені власного слабкістю, вбогістю і самотністю.
[1] Не слід робити з цього висновку, що молитва поза Церквою не має вартости. Але через Церкву, яка приймає і приносить її в жертву, вона досягає Бога