Одного вечора, коли я обідав у його родині, Моріс з обуренням відреагував на мої міркування про почитання святих. На моє прохання він пояснив: під час реколекцій, де він був з кількома друзями, проповідник закликав їх полишити молитви до святих дамам старшого віку…
Моріс був симпатичним 16-річним хлопцем, – живий як вогонь, прямий як тростина, розумний і прямодушний. Коли я прощався зі своїми друзями, він попросив мене написати йому те, про що я щойно говорив, додавши: «Я прочитаю вашого листа своїм друзям». Кілька днів згодом я надіслав йому листа – ось цього. Це був початок переписки, яка відкрила мені в ньому несподівану духовну зрілість. Це листування перервалося раптово, через шість місяців, у зв’язку з загибеллю Моріса внаслідок нещасного випадку.
Мій любий Морісе, ти дуже здивувався тоді увечері, коли я зізнався тобі, що залюбки молюсь до святих. Ти запитував себе, чи перед тобою бува не сидить пережиток «століть мракобісся». Я не хотів би втратити твою повагу, – тож спробую захистити свою точку зору.
Передусім дозволь мені дати тобі пораду, – я бажав би, щоб упродовж всього твого життя, ти не розлучався з нею так само, як не розлучається з компасом той, хто мандрує хащами. Коли ти маєш намір висловити думку або ж тобі видаватиметься суперечливою освячена, незаперечна, основоположна традиція Церкви, – розпочинай завжди з того, щоб спробувати узгодити своє упередження з традицією. І почнемо з нашого випадку: вже двадцять століть почитання святих є великим щастям у Церкві, майже щодня Літургія згадує когось із них, один раз на рік є свято усіх святих, а в найурочистіших церемоніях – наприклад, висвячення священиків – співаємо литанії святим з проханням про їхнє заступництво…
Як могли тобі сказати, що віра і заступництво святих не мають біблійної основи! Погортай Євангеліє, ти побачиш, що чудеса дуже часто там стаються через заступництво: центуріон просить у Христа за свого хворого слугу, жінка благає Господа за зцілення її доньки… Чому б мала зникнути сила заступництва тих, кого Господь покликав до Себе? Чому б мала не бути почутою та, яка в Кані Галилейській отримала від свого Сина перше диво?
Один мій приятель після свого повернення з війни в Алжирі, де він пережив жахливі часи, на моє запитання: «Чи ви знаходили підтримку в молитві?» – відповів мені: «Так, але не у своїй, а в молитві моєї родини. В деякі дні, вичерпаний фізично і нервово, зрушений до глибини єства, я був неспроможний на найменшу молитву; тоді я пригадував собі останні слова мого батька на пероні вокзалу, коли я від’їжджав з Ліля: “Якщо коли-небудь тобі не вдаватиметься молитись, пригадай собі, що молитва нас усіх є твоєю, і просто кажи Господеві: Господи, я більше не можу молитись, але вислухай родину, що зібралась цього вечора на спільну молитву”». Чи справді, Морісе, тобі важко повірити, що ця молитва за улюбленого сина, брата, який десь у далині проходив крізь пекло, мала силу перед Богом?
Як шкода того, хто не має родини, про яку він міг би думати: «Принаймні вони моляться за мене!» Це найрозпачливіший аспект самотности. Але, правду кажучи, немає жодного християнина, який зазнав би такого відчаю. Церква є тією родиною, яка молиться за всіх дітей Божих. Немає такого, хто був би поза її думками, поза її увагою і турботою. І коли я говорю про Церкву, я маю на увазі одночасно ту, що на небі, і ту, що на землі. Як жахливо було б розраховувати лише на нашу особисту молитву, нехтувати молитвою родини!
Ти кажеш мені: «Ви прагнете віддати Церкві роль, яка належить Христові. Чи я потребую иншої молитви, крім Його?» – Ти маєш рацію, Христос є великим заступником. Послання до євреїв нам це підтверджує: «Бо Він завжди живий, щоб за них заступитись» (7:25). І Його заступництва достатньо. Лише Його молитву вислуховує Отець. Але, власне кажучи, чим є молитва Церкви, як не молитвою Ісуса Христа? Ти віриш апостолу Павлові, коли він каже: «І живу вже не я, а Христос проживає в мені» (Гал. 2:20), – чому ж тобі так важко збагнути: це Ісус Христос молиться в Павлі, у Петрі, у всіх моїх братах, коли вони заступаються за мене?
«Порівняння – не доказ», тим не менше я б хотів навести тобі одне. Це старий спогад. Я відвідував один зі славнозвісних французьких катедральних соборів у супроводі органіста та його маленької доньки (приблизно шести років). Після того як я намилувався порталами, капітелями, вітражами тощо, він підвів мене до великого органу. Мірей (його донька) звернулася до нього з проханням, якого, як спочатку видалося, він не почув. Та зрештою він послухався і включив інструмент. Дитина, що поважно сіла на крісло органіста, водночас схвильована і відважна, взяла акорд. І ось, витесані з каменю старі святі, патріярхи, пророки, мученики, святі діви немов прокинулися; собор ожив від долу до найвищого вершечка своїх шпилів. Ось так маленька дівчинка отримала в своє розпорядження, – щоб молитися до Бога, – щось значно більше, ніж її слабкий голосочок: безмежний хор усіх святих, яких вона пробудила, могутній голос старого собору, раптово вирваного зі своєї мовчанки. Від тебе залежить, Морісе, від твоєї віри, щоб усі діти Божі, всі святі на небі, відомі та невідомі, всі твої брати в Церкві, доброчесні чи грішники, заступалися за тебе.
Це закон єдности святих: кожен віддається в розпорядження всіх, кожен розпоряджається всіма. Святий Іван від Хреста це дуже добре пояснив: «Моїми є небеса, і земля – моєю, мої – народи; праведники – мої і мої – грішники; ангели – мої і Мати Божа – моя, і все, що є, і навіть Бог є мій і для мене, тому що Христос є мій і все навколо – для мене».