«Було тобі виявлено, о людино, що добре, і чого пожадає від тебе Господь, нічого, а тільки чинити правосуддя, і милосердя любити, і з твоїм Богом ходити сумирно». Михей 6:8
Відповідно до Писання (Михей 6:8), людна отримує етичне знання («що добре») як об’явлення від Господа. Але Бог не лише інформує людину про моральні категорії правосуддя (справедливості), милосердя та сумирності, але й очікує від неї відповідної реакції. Згадані чесноти пов’язані з дією. Бог – наш Творець, і добро є одним із проявів природи Творця. Тому й людині, створеній за образом Божим, притаманне творче начало. Людині недостатньо пізнавати добро, вона повинна творити добро.
Призначення будь-якого виробу визначається його творцем. Виріб відповідає своєму призначенню, якщо його функціонування відповідає задуму його творця. Для людини відповідність задуму Творця і є добро. Гріх же, за буквальним значенням цього слова в грецькій мові («повз ціль»), є, навпаки, невідповідністю цьому призначенню. Задумом Божим визначаються також ті абсолютні моральні цінності, які встановлені Ним для людини. Біблія називає їх святинями.
Абсолютні моральні цінності (святині) покладені в основу кожної окремої заповіді, яку Бог дав людині. Так, текст – «Хто виллє кров людську з людини, то виллята буде його кров, бо Він учинив людину за образом Божим» (Буття 9:6) – указує на образ Божий, закладений у людині за задумом Творця. Отже, й людське життя є святинею: хто зазіхає на нього, зазіхає на Божий образ.
Кожна із заповідей указує на абсолютну цінність, із якою вона пов’язана в Божому задумі. Найочевидніше в цьому можна переконатися на прикладі Декалогу. Перша його заповідь указує на святість Бога. Друга – на святість заповітних взаємин із Ним. Третя – на святість Божої сутності, відображеної в Його імені. Четверта – на святість Божого спокою (Божий шалом). П’ята – на святість сімейних стосунків. Шоста – на святість людського життя. Сьома – на святість шлюбного заповіту (паралель із Другою заповіддю). Восьма – на святість власності. Дев’ята – на святість істини. Десята – на святість достатку й подяки (людський шалом).
| Заповідь | Святиня |
| 1. Я Господь, Бог твій | Святість Бога |
| 2. Хай не буде тобі інших богів передо Мною | Святість взаємин із Богом |
| 3. Не призивай Імення… Бога твого надаремно | Святість Божого імені (сутності) |
| 4. Пам’ятай день суботній, щоб святити його | Святість Божого спокою (Божий шалом) |
| 5. Шануй свого батька та матір свою | Святість сімейних стосунків |
| 6. Не вбивай | Святість людського життя |
| 7. Не чини перелюбу | Святість шлюбного заповіту |
| 8. Не кради | Святість власності |
| 9. Не свідкуй неправдиво на ближнього свого | Святість істини |
| 10. Не жадай… всього, що ближнього твого | Святість достатку й подяки (людський шалом) |
Окрема заповідь може бути контекстуально обумовлена. Але святиня, на яку вона вказує, дозволяє вивести безумовний універсальний принцип. Наприклад, заповідь каже: «Коли збудуєш новий дім, то зробиш поруччя для даху свого, і не напровадиш крови на дім свій, коли спаде з нього хтось» (Повторення Закону 22:8). Святинею, яку захищає ця заповідь, є людське життя. На цій підставі можна вивести загальний принцип: безпека людей важливіша за економію коштів.
Відповідно, «головна заповідь» відбиває найвищий Божий задум стосовно людини: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе» (Луки 10:27). Тут, знову ж таки, словом «люби» перекладено поняття «жертовна безумовна любов», що відповідає духовному рівню персональної етики. Таким чином, любов до Бога і до ближнього, явлені в Христі, – не лише основа християнської етики, але також і критерій відповідності вчинків і стосунків задуму Творця. Христос – перевірочний канон моралі. Він – «Образ невидимого Бога, роджений перш усякого творива. Бо то Ним створено все на небі й на землі, видиме й невидиме, чи то престоли, чи то господства, чи то влади, чи то начальства, усе через Нього й для Нього створено! А Він є перший від усього, і все Ним стоїть» (Колосян 1:15-17).
Світ у тому вигляді, яким ми його знаємо, далекий від первісного Божого задуму й знаходиться під прокляттям Закону. Закон був даний із причини гріха, і в цьому сенсі вторинний відносно гріха. Але Божий задум не обумовлений гріхом. Він відбиває виключно характер Творця й однаковий для всіх – віруючих і невіруючих. Божий задум є вищим і над Законом, і над традиціями.
Ось як дотримується цього принципу Сам Спаситель: «І підійшли фарисеї до Нього, і, випробовуючи, запитали Його: Чи дозволено дружину свою відпускати з причини всякої? А Він відповів і сказав: Чи ви не читали, що Той, Хто створив споконвіку людей, створив їх чоловіком і жінкою? І сказав: Покине тому чоловік батька й матір, і пристане до дружини своєї, і стануть обоє вони одним тілом, тому то немає вже двох, але одне тіло. Тож, що Бог спарував, людина нехай не розлучує! Вони кажуть Йому: А чому ж Мойсей заповів дати листа розводового, та й відпускати? Він говорить до них: То за ваше жорстокосердя дозволив Мойсей відпускати дружин ваших, спочатку ж так не було. А Я вам кажу: Хто дружину відпустить свою не з причини перелюбу, і одружиться з іншою, той чинить перелюб. І хто одружиться з розведеною, той чинить перелюб» (Матвія 19:3-9).
Фарисеї вказують на Мойсея як на найвищий авторитет у богословській полеміці, підмінюючи при цьому тезу в тексті Повторення Закону 24:1-4. Твердження, на яке вони посилаються, є обумовленим (починається з «якщо») і аж ніяк не заповідає розлучення. Заповідь говорить, що колишній чоловік не повинен брати назад свою дружину, якщо вона знову вийшла заміж, а потім овдовіла або вдруге розлучилася. Ісус указує Своїм опонентам на їхню оману: згадка в Законі можливості розлучення – лише констатація факту, історично сформованої традиції. Вона пов’язана з правилом – у разі розлучення давати розвідного листа, що захищав соціальний статус жінки. Виникнення цих людських постанов було передбачено Законом. Але непряма згадка їх Мойсеєм є лише дозволом і не надає їм статусу заповіді: «За ваше жорстокосердя дозволив Мойсей відпускати дружин ваших».
Потому Ісус вказує на споконвічний Божий задум стосовно питання, що обговорюється, як на авторитет вищий за Мойсея: «Спочатку ж так не було» (Матвія 19:8). «Бог же з початку творіння створив чоловіком і жінкою їх» (Марка 10:6). Суть цього задуму становить єдність подружжя в стосунках заповіту: «Покине тому чоловік свого батька та матір, і стануть обоє вони одним тілом, тим то немає вже двох, але одне тіло» (Марка 10:7-8). З цього випливає святість заповітних взаємин («Що Бог спарував, людина нехай не розлучує») і, відповідно, принцип необхідності зберігати вірність заповіту.
Відтак Ісус застосовує цей виведений із початкового Божого задуму принцип до конкретної ситуації: розлучення не скасовує необхідності зберігати вірність шлюбному заповіту. Тому нові шлюбні взаємини, до яких вступають розлучені, шлюбом не є, вони, по суті, є подружньою зрадою (перелюбом): «Хто дружину відпустить свою, та й одружиться з іншою, той чинить перелюб із нею. І коли дружина покине свого чоловіка, і вийде заміж за іншого, то чинить перелюб вона» (Марка 10:11-12).
На цьому прикладі базується один із найпоширеніших у Церкві підходів до прийняття етичних рішень – «підхід споконвічного Божого задуму». Відповідно до цього підходу для прийняття правильного рішення необхідно послідовно розглянути три питання:
- Яких універсальних сфер діяльності (праця, секс, розваги тощо) і яких соціальних інститутів (сім’я, уряд тощо) торкається ця проблема?
- Яким є споконвічний Божий задум, закладений у цю сферу діяльності та ці соціальні інститути?
- Як краще виконати цей задум відповідно до принципів Царства?
Ми можемо побачити, як апостол Павло застосовує подібний підхід, розмірковуючи про важливість дотримання тілесної чистоти в тілі Христовому: «Тіло не для розпусти, але для Господа, і Господь для тіла. Бог же й Господа воскресив, воскресить Він і нас Своєю силою! Хіба ви не знаєте, що ваші тіла то члени Христові? Отож, узявши члени Христові, зроблю їх членами розпусниці? Зовсім ні! Хіба ви не знаєте, що той, хто злучується з розпусницею, стає одним тілом із нею? Бо каже: Обидва ви будете тілом одним. А хто з Господом злучується, стає одним духом із Ним. Утікайте від розпусти. Усякий бо гріх, що його чинить людина, є поза тілом. А хто чинить розпусту, той грішить проти власного тіла. Хіба ви не знаєте, що ваше тіло то храм Духа Святого, що живе Він у вас, якого від Бога ви маєте, і ви не свої? Бо дорого куплені ви. Отож прославляйте Бога в тілі своєму та в дусі своєму, що Божі вони!» (1 Коринтян 6:13-20).
Тут обговорюється проблема проявів у Церкві поблажливого ставлення до позашлюбних статевих взаємин (розпусти), поширеного в античному світі не лише в язичницький культурі (там храмова проституція мала сакральний характер), але й в юдаїзмі. Подружня зрада (перелюб), бувши порушенням шлюбного заповіту, каралася за Мойсеєвим Законом смертю, утім статевий зв’язок поза шлюбом не передбачав ніякої кари. У результаті склалося ставлення до розпусти як до чогось, хоча й не зовсім нормального, але дозволеного. Показуючи аморальність такого підходу, апостол звертається до споконвічного Божого задуму про секс – подружнього єднання. Таким чином, стверджує він, із точки зору Божого задуму будь-які сексуальні стосунки є шлюбними взаєминами єднання, приналежності до одного цілого. Тому тим, хто стали одним тілом у Христі, не годиться ставати одним тілом із розпусницями.