«Уважайте ж на себе, щоб ваші серця не обтяжувалися ненажерством та п’янством, і життєвими клопотами, і щоб день той на вас не прийшов несподівано, немов сітка; бо він прийде на всіх, що живуть на поверхні всієї землі. Тож пильнуйте, і кожного часу моліться, щоб змогли ви уникнути всього того, що має відбутись, та стати перед Сином Людським!» (Лк. 21:34-36)
Ці слова Ісуса – радше об’явлення любови, аніж погрози: «Пам’ятай, що ти куплений дорогою ціною, що твоя свобода має вагу вічности; пам’ятай, що за певним вибором, за конкретним учинком стосовно Бога чи твого брата, за певною внутрішньою боротьбою, за прийняттям чи відкиненням навернення, можливо, вже відтепер, у тобі чи у твоєму братові є вічність, побудові або руйнуванню якої ти сприяєш».
У Своєму навчанні Ісус не задовольнявся проповідуванням «любови загалом»: Своїм життям, у Своїй Нагірній проповіді й заповідях Він також показав, який конкретний вибір і яка конкретна дія є для нас джерелом вічної радости, або ж, навпаки, вічного пекла. Адже ж існують дії, які, коли ми їх чинитимемо свідомо і з власної волі, руйнуватимуть у нас дружбу з Богом і, якщо ми не навернемося, вони можуть справді привести нас до пекла: їх називають «важкі гріхи», або «смертні гріхи», позаяк вони є носіями «другої смерти» (Об. 20:14), смерти духовної.
1 Найважчим із цих гріхів Ісус назвав «богозневагу Духа Святого». Він навіть каже, що цей гріх «повіки не відпуститься», що він – «гріх вічний» (див. Мр. 3:29). У чому він полягає? У відтворенні людиною гріха сатани: знаючи, що Господь створив його й безмежно полюбив, він свідомо відкидає і ненавидить Його через гордощі. Цей гріх «не має прощення», оскільки він полягає, головно, в остаточній ненависті до прощення. Та хіба людина здатна на такий гріх? Без сумніву, адже Ісус говорив про нього. Можливо, ти відчуваєш, що далекий від нього; однак, знай, що його зерно є в кожному тяжкому гріхові: людина справді може піти до пекла тому, що в момент правди, яким є смерть, її важкі гріхи й уперте відкидання покаяння породжують гнів Божий, зародки якого вона невидимо несла в собі.
2 По-друге, ненависть до ближнього в помислах і вчинках та небажання пробачити також несумісні з Божою приязню, а отже, є джерелом духовної смерти, що Ісус показує дуже чітко й неодноразово.
«Бо як людям ви простите прогріхи їхні, то простить і вам ваш Небесний Отець. А коли ви не будете людям прощати, то й Отець ваш не простить вам прогріхів ваших» (Мт. 6:14-15)
Ось чому Іван Богослов, не вагаючись, пише:
- «Кожен, хто ненавидить брата свого, той душогуб. А ви знаєте, що жаден душогуб не має вічного життя, що в нім перебувало б» (1Ів. 3:15)
- «Як хто скаже: Я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить?» (1Ів. 4:20)
3 Але любов до Бога й до ближнього, так само, як і повага до самого себе, реалізовуються через дуже конкретну поведінку. Ось чому Ісус, а за Ним й апостоли, не вагаючись, перелічують погані вчинки, які роблять серце чужим для Бога, а отже, і для життя вічного: насильство і гнів через ненависть (див. Мт. 5:22-23), служіння мамоні (див. Мт. 6:24) й обрання легкої дороги (див. Мт. 7:13), постійний егоїзм (див. Мт. 10:39), образа чи очорнення дитячої невинности (див. Мт. 18:6-7), забуття Бога через життєві клопоти (див. Мт. 22:1-14) тощо.
- «Ідіть ви від Мене, прокляті, у вічний огонь, що дияволові та його посланцям приготований. Бо Я голодував був і не нагодували Мене, прагнув і ви не напоїли Мене, мандрівником Я був і не прийняли ви Мене, був нагий і не зодягли ви Мене, слабий і в в’язниці і Мене не відвідали ви» (Мт. 25:41-43)
- «…перелюб, нечистість, розпуста, ідолослуження, чари, ворожнечі, сварка, заздрість, гнів, суперечки, незгоди, єресі, завидки, п’янство, гулянки й подібне до цього. Я про це попереджую вас, як і попереджав був, що хто чинить таке, не вспадкують вони Царства Божого!» (Гал. 5:19-21)
4 Врешті йдеться також про наш дружний зв’язок із Христом у нашій поставі стосовно дарів, які Він нам робить, щоб Його присутність та спасіння торкнулися нас. А цими дарами є:
- Церква, підвалинами якої є апостоли: «Хто слухає вас Мене слухає, хто ж погорджує вами погорджує Мною, хто ж погорджує Мною погорджує Тим, Хто послав Мене» (Лк. 10:16)
- таїнства, особливо хрещення і миропомазання (див. Ів. 3:5), Пресвята Євхаристія (див. Ів. 6:53) та покаяння (див. 2Кор. 5:18-20).
Насправді тут не йдеться про другорядне питання обрядовости, а про прийняття чи відкинення тобою тієї Любови Ісуса, яку Він дарує тобі правдиво й реально:
- якщо ти знаєш, що Ісус хоче дати Себе тобі в Церкві, то хіба свідоме відмежування від неї, від прийняття її віри і вчення не є твоїм відреченням від Ісуса?
- якщо ти знаєш, що Ісус хоче дарувати Себе тобі в таїнствах, то хіба свідоме уникання їх чи нехтування ними не означає уникання самої Особи Ісуса?
Звичайно, цей перелік гріхів дуже сумний, і очевидно, що Євангеліє ним не обмежується: ми навели тут окремі висловлювання, згадані під час розкриття теми Божої лагідности й милосердя. Але варто знати, що ці тексти існують, адже через них сам Ісус допомагає нам усвідомити величину нашої свободи, важливости кожного нашого життєвого вибору й кожної нашої реальної боротьби за вірність Любови, яку, на зразок Його любови, ми не можемо звести до миттєвої щирости чи до «гарного почуття», адже це також і боротьба: любити – означає, попри іноді різні супротивні сили, віддавати свою плоть і кров, зобов’язуватися своїм життям і свободою для Господа. Лише реальний дар тебе самого Господу може принести тобі справжню радість від Господа: радість, яка не може зрівнятися із труднощами і боротьбою, які ти перетерпів за неї, адже це вічна й нескінченна радість безконечних обіймів Божої Любови.
«…страждання теперішнього часу нічого не варті супроти тієї слави, що має з’явитися в нас» (Рим. 8:18)
Хіба не чудова Любов, здатна і давати силу тому, хто бореться, і переливати через край прощення для усіх тих, які у своїй слабкості і своїх падіннях не бояться кинутися в її обійми?
«А де збільшився гріх, там зарясніла благодать» (Рим. 5:20)
Оскільки Господь тебе любить, то вимагає від тебе досконалої святости, але досягнутої не за помахом чарівної палички, і не тільки силою руки. Тому якщо ти правдиво прагнеш Його Любови, Він весь час перебуває поруч із тобою, щоб допомогти тобі зростати й щоб піднімати тебе щоразу, коли ти цього потребуватимеш. Ось чому твоя боротьба за Нього не повинна бути тривожною боротьбою, ніби ти один на краю провалля, а «боротьбою в мирі», наполегливою й повністю відданою в руки того, хто єдиний може принести тобі перемогу.