Республіка (з латинської – «загальна/суспільна справа») – політична система, за якої всі вищі органи або вибираються народом, або формуються всенародними заступницькими установами (наприклад, парламентом) на визначений термін.
Оскільки головним носієм влади за республіканської форми правління також є народ, поняття «демократія» в широкому значенні включає й республіку. Тому при протиставленні республіканської та демократичної системи про демократію в розглянутому вище вузькому значенні кажуть як про «пряму демократію», а про республіку – як про «представницьку демократію».
Парламентаризм. Примітивною формою республіканського правління є так званий парламентаризм, коли виборні органи наділені всією повнотою влади до наступних виборів. Найвищим критерієм істини та справедливості в такому разі також є думка більшості виборців, але правління вони здійснюють не безпосередньо, а через вибраних ними заступників. Небезпека такого підходу полягає в тому, що при недостатньому розділенні виконавчої, законодавчої та судової гілок влади невеличка група політиків зосереджує всю владу у своїх руках та отримує безроздільний доступ до ресурсів країни. Подібна система найбільш схильна до корупції та зловживань. Кожен, хто допався до влади, розуміє, що то – його зоряна година, яка не триватиме довіку: треба користуватися нагодою, ловити момент.
За цієї форми правління держава, як правило, має конституцію, але вищим законом вона є тільки номінально. На той час як у державах зі стійкими традиціями конституціоналізму (як, наприклад, США чи Швейцарія) конституційні принципи залишаються незмінними і основний закон держави за необхідністю лише доповнюється, для багатьох країн є звичною справою радикальні переміни в конституції. Так, наприклад:
- конституція Гаїті, починаючи з 1801 року, мінялася 23 рази,
- Венесуели, із 1811 року – 25 разів,
- Еквадору, із 1830 року – 20 разів,
- Нігерії, із 1922 року – 9 разів,
- ПАР, із 1931 року – 5 разів,
- Таїланду, із 1932 року – 17 разів,
- Китаю, із 1954 року – 4 рази,
- Гани, із 1957 року – 4 рази.
Коли кожна політична сила, приходячи до влади, перекроює конституцію країни під власні інтереси, поняття «основного закону» в застосуванні до конституції є вельми умовним.
Конституційна республіка. Справжньою та зрілою формою державного правління є так звана конституційна республіка, коли повноваження всіх виборних органів обмежуються через фактичний, а не номінальний розподіл галузей влади, з котрих кожна підпорядковується єдиному вищому законові – установленій конституції. У конституційній державі керують не люди – керує закон.
Республіканська форма правління найближча до біблійних установ про керування народом Божим, коли до правителів різного рівня висуваються різні вимоги, і всі вони рівною мірою є підлеглими єдиному законові: «І взяв я голів ваших племен, мужів мудрих та знаних, і поставив їх головами над вами, тисячниками, і сотниками, і п’ятдесятниками, і десятниками, та урядниками для ваших племен. І наказав я того часу вашим суддям, говорячи: Вислуховуйте суперечки між вашими братами, і розсуджуйте справедливо між чоловіком та між братом його, та між приходьком його. Не будете звертати уваги на обличчя в суді, як малого, так і великого вислухаєте, не будете боятися обличчя людини, бо суд Божий він!» (Повторення Закону 1:15-17).
«Суддів та урядників настановиш собі в усіх містах своїх, які Господь, Бог твій, дає тобі по племенах твоїх, і вони будуть судити народ справедливим судом. Не викривиш закону, не будеш дивитися на особу, і не візьмеш підкупу, бо підкуп осліплює очі мудрих і викривлює слова справедливих. За справедливістю, лише за справедливістю будеш гнатися, щоб жити й заволодіти Краєм, що Господь, Бог твій, дає тобі». (Повторення Закону 16:18-20).
Той самий принцип ми знаходимо в Новому Заповіті, зокрема у 6-му розділі Дій апостолів. Тут, одначе, необхідно дещо пояснити. Усі коментатори одностайно стверджують, що йдеться про вибрання перших дияконів. За суттю, це правда. Але треба взяти до уваги, що значення слова «диякон» відтоді значно змінилося. Сьогодні диякон – нижчий щабель церковної ієрархії. Тоді ж слово дияконія означало будь-яке служіння, апостольське включно. Лука пише:
«Тими ж днями, як учнів намножилось, зачали нарікати на євреїв огречені, що в щоденному служінні (роздаванні потреб; буквально – служінні) їхні вдовиці занедбані. Тоді ті Дванадцять покликали багатьох учнів та й сказали: Нам не личить покинути Боже Слово, і служити при столах. Отож, браття, виглядіть із поміж себе сімох мужів доброї слави, повних Духа Святого та мудрости, їх поставимо на службу оцю. А ми перебуватимемо завжди в молитві та в служінні слову». (Дії 6:1-4).
Конфлікт виник через підозру в браку уваги до найбільш соціально незахищених прошарків грекомовної меншини. І апостоли, всупереч поширеним уявленням, зовсім не применшують значення соціального служіння. Навпаки, Біблія вчить, що «чиста й непорочна побожність перед Богом і Отцем оця: зглянутися над сиротами та вдовицями в утисках їхніх» (Якова 1:27). Але в апостолів уже є власна сфера відповідальності – служіння слова, і вони не можуть залишати її заради іншого служіння, яким би нагальним воно не було. Вони рекомендують Церкві обрати інших служителів – безпосередньо для цього служіння. До того ж, критерії, за якими обираються ці служителі, практично ті самі, що й у вищенаведених текстах Повторення Закону. «І всім людям сподобалося оце слово» (Дії 6:5).
Отже, Писання дозволяє оцінити форми державного правління з позицій верховенства закону й права: відповідність законів держави Божому моральному законові та рівень захисту урядом невід’ємних прав громадян. Схоже, конституціоналізм є найбільш фундаментальним аспектом біблійної моделі побудови громадського суспільства незалежно від форми державного правління. Тому для народів, які не мають або втратили розвинену традицію конституційної монархії, конституційна республіка є формою правління, що втілює цей аспект найкращим чином. Але це правильно лише за умови дотримання низки принципів, про які йтиметься далі (Розділ 9).