Демократія (від грецької – «народовладдя») – політична система, яка заснована на колективному прийнятті рішень при рівному впливі учасників на результат процесу (пряме голосування, референдум, плебісцит тощо).
Начебто, якщо в демократичному суспільстві народ сам приймає рішення, яким має слідувати, ця форма правління має бути найкращою для громадян. Але тут криється підступ. Коли люди вільні вирішувати все самі, для них більше не існує абсолютних моральних правил: думка більшості визначає, що є благом і що є істиною. Причому будь-яке теперішнє рішення більшості щодо блага та істини може бути завтра переглянуте подібним рішенням більшості. За словами Бернарда Шоу, демократія – це коли влада не призначається корумпованою верхівкою, а обирається більшістю невігласів.
Уїнстон Черчилль із притаманним йому сарказмом зауважив, що демократія – найгірша форма правління, крім усіх інших, і що зрештою вона неминуще призведе до того, що кожен голосуватиме за власний зиск.
На рахунку демократії такі кричущі «досягнення» як страта Сократа, розп’яття Ісуса, прихід до влади Гітлера та багато інших ганебних історичних подій, які вершилися від імені та за дорученням народу. Річ у тім, що колективному засобу прийняття рішень при рівному впливові всіх учасників демократичного процесу притаманна ціла низка характерних проблем. Ось найбільші з них.
Рішення, що їх приймають, залежать від нагального настрою. У натовпі почуття нерідко беруть гору над розумом, і демократія, влада народу, перетворюється на охлократію (від грецької – «влада натовпу»). На перший план виходить роль демагога (грецькою – «народного вождя»), який майстерно грає на почуттях слухачів та направляє колективну думку знеособленої та неорганізованої маси в потрібний бік.
Яскравим прикладом перемінності народних настроїв може служити численна кількість народу, який пришов на свято в Єрусалим. При вході Господньому в місто «взяли вони пальмове віття, і вийшли назустріч Йому та й кричали: Осанна! Благословенний, хто йде у Господнє Ім’я! Цар Ізраїлів!» (Івана 12:13). «Осанна» арамейською значить «урятуй же». Прикладаючи до Ісуса текст 117-го псалму (вірші 25-26), вони тим самим проголошували Його верховним правителем, Господом над народом і князями (вірші 8-9). Але мине лише кілька днів – і за намовою народних вождів той самий натовп кричатиме: «Розіпни Його!»
Ніхто не несе особистої відповідальності за прийняте рішення. Такий підхід зветься «гуртова порука». Відповідаючи Пилатові, «ввесь народ… сказав: На нас Його кров і на наших дітей!..» (Матвія 27:25). Відповідно до Тори така ситуація в принципі неприпустима: за Законом Мойсея, коли вирок винесений неправильно, кров людини, яку стратили, – на судді, а якщо за брехливим звинуваченням – то на свідкові (на ознаку чого при каменуванні свідок мав кинути перший камінь). А якщо відповідальність лежить на всіх, це значить – ні на кому особисто.
Інтереси меншості не беруться до уваги. Коли більшість володіє неподільною владою, меншість може утискатися навіть у невід’ємних правах.
Думка більшості приймається за істину. Широко розповсюджене уявлення, що народ завжди має рацію. Міф цей утілений у латинському вислові «Vox Populi – Vox Dei» («Голос народу – голос Божий»), Але така точка зору не лише суперечить логіці (чому не може бути неправою сукупність людей, кожен із яких може бути неправим?), але й неправильна в корені. Об’єктивна істина не залежить від людської думки – як індивідуальної, так і колективної – і не встановлюється більшістю голосів. Якби перед Потопом проводили плебісцит на тему: «Чи падатиме вода з неба?», – Ной би опинився в явній меншості.
І поготів етичні питання не вирішуються голосуванням. Святе Письмо навчає: «Не будеш з більшістю, щоб чинити зло» (Вихід 23:2) та наводить повчальну історію пророка Міхея: «А той посланець, що пішов покликати Міхея, говорив до нього, кажучи: Ось слова тих пророків, одноусно звіщають цареві добро. Нехай же буде слово твоє таке, як кожного з них, і ти говоритимеш добре. І сказав Міхей: Як живий Господь, те, що скаже Господь, тільки те говоритиму!» (2 Хроніки 18:12-13). «Диктатура більшості», що притаманна демократії, завжди є загрозою як непорушності моральних засад суспільства, так і невід’ємних прав громадянина.
Ті, що прийшли до влади, можуть легко узурпувати її. Величезна кількість жорстоких тиранів приходила до влади демократичним шляхом та правила від імені народу. Джон Адамс (1735-1826), перший віце-президент та другий президент США, казав із цього приводу: «Демократія недовговічна. Вона марнує, виснажує та вбиває сама себе. Ще не було демократії, яка не скінчила б самогубством».