72. Голод за абсолютом

Учора, коли я вас слухав, мені здавалося, що я вже десь чув ці слова. Я добряче «порився» в архівах своєї пам’яті, проте нічого там не знайшов. Сьогодні спогад, який ви пробудили в мені, вийшов із тіні, разом з деталями, що мене здивували. Можливо, й вам він щось прояснить?

Один молодий священик, мій друг, відчував, що йому важко зосередитися. Це стало для нього важким випробуванням, призвело до того, що він не міг продовжувати навчання. Він консультувався в психіятра і розповів мені про поради, які отримав від нього. По правді кажучи, ці поради зводились до одного: Age quod agis (Роби те, що робиш). «Перебувайте в тому, що ви робите, робіть вчинки свідомо, і почніть просто реєструвати свої звичайні відчуття. Ось ви миєте руки – відчуйте свіжість води; ви їсте персик – відчуйте його смак… Ваше нещастя – це роздвоєність: ваша свідомість, охоплена чимось зовнішнім, лише наполовину готова до того, що ви робите».

Я пригадую свою реакцію – дуже гостру, оскільки мав відчуття, що ці поради ризикують завести мого приятеля на манівці. «Я не вірю в те, що можна звести все до відчуття», – сказав я йому. У свою чергу, я запитав його, щоб перевірити, чи моя реакція є обґрунтована: «Ти сигналізуєш свою неспроможність зосередитись, але тут, поза всяким сумнівом, – не один лише симптом того, що відбувається в тобі. Коли ти керуєш автомобілем, хіба не їдеш завжди трохи швидше, ніж було домовлено? Так, немов квапишся прибути, немов ти мусиш нарешті знайти щось, за чим віддавна шукаєш. Хіба неправда, що ти нездатний блукати вулицями? що ти завжди розчарований чимось і кимось, а передусім собою?» Він погодився. «Отож, – продовжував я, – ось мій діягноз: тебе опанувала спрага абсолюту, яка ніколи не буде втамована, проте чинить так, що ти постійно прямуватимеш до нього. Це не що инше, як потреба Бога, що зростала в роки навчання в семінарії, сповнені праці і запалу. І сьогодні твоя душа, за висловом псалмоспівця, – “як пересохла земля” (Пс. 143:6), “як лине той олень до водних потоків” (Пс. 42:2). Труднощі в тому, щоб зосередитися, а також ті симптоми, на які я щойно звернув твою увагу і які ти цілком визнаєш, – це лише вияви глибокої потреби, яку ти досі не усвідомлював. Ти одужаєш не завдяки порадам осіб з бідною уявою, а коли зрозумієш, що твій голод може втамувати лише сам Бог».

Наступного ранку, як звичайно, я очікував мого друга на сніданок. Коли він не прийшов, я вирішив снідати сам. Через півтора години він увійшов до мого кабінету і пояснив причину свого запізнення: «Я закінчив відправляти службу, на початку акту подяки я усвідомив присутність у собі голоду за абсолютом, якого ніколи раніше не міг визначити. Отож я скерував його до Бога. Це було так, немов я випустив на волю молитву, що досі перебувала в полоні. Час минув непомітно для мене: тоді як зазвичай я був виснажений власною неуважністю і, мушу не без сорому зізнатися, квапився швидше закінчити, – тепер я дві години перебував у молитві». Щоб краще пояснити мені, що ж відбулося, мій друг скорчив кумедну гримасу: «Протягом цих двох годин, коли великий мир встановлювався в моїй душі, мені залишалося лише підносити моє поклоніння, мої прохання, мої прослави, мої побажання на тій килимовій доріжці, яка несла їх просто до Господа».

Мабуть, я не помиляюся, якщо висловлю припущення, що всередині вас, подібно як і в моєму приятелеві, живе неусвідомлена потреба абсолюту, яка проектує нетерпіння і занепокоєння на ціле ваше життя? Навчіться, отже, впізнавати її, не дозволяйте їй заблукати серед створінь, які можуть її лише розчарувати і ввести в розпач, поверніть її швидше до Бога – її єдиної справжньої мети. Я не знаю, чи ви повторите той досвід мого друга, який став підготовчим етапом дуже шляхетного життя, але принаймні, я в цьому переконаний, ви вийдете зі стану тієї невизначеної тривоги, що виснажує вас, з того розчарування, яке щоразу повторюється.

Цей голод за абсолютом не є прагненням – одним з багатьох инших, – а головним прагненням людини. Його можна нехтувати, можна виганяти, скерувати на манівці, але не можна витіснити; він становить одне ціле з нашим духовним єством, він є субстанцією нашої духовної істоти. На землі, на небі, у пеклі, ніхто не зможе звільнитися від нього так, як звільняється, наприклад, від плаща, скидаючи його. У пеклі він існує в чистому вигляді, засуджений на пекло – приречений на вічну потребу абсолюту, але водночас цілковито відрізаний від предмету своїх прагнень – це є невтамований голод, який нічим втамувати, ненаситний вогонь, в який нічого вкинути, окрім нього самого. У небі це прагнення досягає пароксизму[1] в ту саму мить, коли воно втішається спогляданням і цілковитим та благословенним володінням живого Бога. «А я в правді побачу обличчя Твоє» (Пс. 17:15).

Молитва під час нашого перебування на землі – це сприятливий час, щоб звільнити цей голод від усіх бажань, які перешкоджають йому, від усіх розваг, які відволікають нас від нього, дозволяючи йому віднайти мету своїх прагнень – Бога. Звісно ж, тут, на землі, він не може бути цілковито втамований; водночас молитва його інтенсифікує, посилює, а усвідомлений, ідентифікований, він уже не є причиною тривоги. І той, у кому він живе і розвивається, пригадує собі з радістю слова, які Блез Паскаль[2] взяв у Христа: «Утішся. Ти не шукав би Мене, якби не знайшов».


[1] Пароксизм (з гр.) – раптовий прояв сильного душевного збудження

[2] Паскаль, Блез (1623-1662) – французький математик, фізик, філософ і письменник. У світі науки відомий відомий завдяки своєму внеску у вивчення атмосферного тиску, рівноваги рідин, гідравлічного пресу, теорії кругообігу. Був співавтором теорії математичного розрахунку можливостей. Від 1646 р. підтримував відносини з релігійною сектою янсеністів. 23 листопада 1654 р. пережив ніч містичного екстазу, після чого прийняв рішення присвятити решту життя вірі. Помер, не завершивши праці над книжкою «Апологія християнської релігії», фрагменти якої опубліковано під заголовком «Думки»

Попередній запис

71. Щастя

Наступний запис

73. Зідхання Духа