Мій любий Етьєне, я відзначив одну фразу з твого листа: «Мене завжди непокоїть, коли чую, що Святий Дух молиться за нас “невимовними зідханнями“. Цей вираз здається мені жахливо болісним!» Я не помилюся, якщо подумки продовжу твою фразу: «Мене жахають істоти, які зідхають»? Чи Святий Дух, на твою думку, має надихати нас радше за допомогою тріюмфальних піснеспівів?
А ти знаєш, кому належить вислів, який здається тобі таким невдалим? – апостолу Павлові. Однак, і ти з цим погодишся, це не був якийсь мазунчик, а людина мужньої, бойової душі, вся спрямована до перемоги. Він ужив цей термін, який тобі так не подобається, бо не бачив більш властивого слова, аби передати ту молитву Святого Духа, яку він знаходив у глибині самого себе, коли подумки зосереджувався. Так, з його палкої і сильної душі підіймалося постійне зідхання, і це був основний тон його молитов.
Звернися до контексту, тобто до 8 розділу з Послання до римлян; ти зразу ж зрозумієш, що слово «зідхання» було обрано невипадково. Воно повторюється тричі в трьох параграфах, що йдуть один за одним, перебуває в тісному зв’язку з терміном «очікування», що його знаходимо теж тричі, і зі словом «надія» (п’ять разів).
Хто ж є той – на кого чекають, покладають надію «із зідханнями»? Наше звільнення, наше розкріпачення. Справді, тоді як усіма своїми устремліннями ми прагнемо поєднатися з Отцем, Який нас кличе і дарує нам вічне життя у Своїй любові та Своєму щасті, – ми водночас міцно тримаємося за землю, за час, за тіло. І що живішою стає в нас любов до нашого Отця, то палкішою в нас є надія, то зворушливішим є наше зідхання.
Ти побачиш, за словами апостола Павла, що не лише християнська душа, – а й сама природа, всесвіт охоплені цим зідханням: зірки і земля, пустеля і ліс, поля і тварини. Глухе, непереборне, тривале зідхання, як безмежна хвиля, підіймається до Бога з цього світу і прагне, саме того не усвідомлюючи, «брати участь у славній свободі дітей Божих».
Те, чого не знає все творіння, – знає християнин. І це зідхання неживих речей, і всіх людей – які часто знають не більше, аніж неживі речі, чого вони прагнуть, – християнин поєднує зі зідханням свого серця Божої дитини, яка нетерпляче чекає бажаної зустрічі зі своїм Отцем.
Ми далекі, як бачиш, від зідхання, яке було б сентиментальним лементом слабкої душі. Насправді ж воно виривається з глибини єства – це метафізичний порив, космічне прагнення. У будь-якому разі цей порив залишиться марним, якщо Святий Дух не прийде, щоб поєднатися Своїми «невимовними зідханнями» (невимовними – тобто такими, які не можна передати людською мовою) зі зідханнями творіння, щоб трансформувати їх у наполегливу молитву, до якої Господь не зможе не прислухатися.
Одним словом, це вселенське зідхання – згідно з сильним образом апостола Павла – є зідханням творіння, що страждає від таємничого і надзвичайного болю народження – народження Царства Божого.