Година розпачу – це також година надії!
Ви переживаєте важкий досвід вашої духовної слабкости, неспроможности служити Богові; упадок сил вас пригнічує, ваша стагнація вганяє вас у розпач: але мене все це не непокоїть, а відкриває мені Бога, Який діє у вашому житті. Спочатку Христос зачарував, завоював вас, а ви з ентузіязмом відповіли Йому. Тепер Він береться за ваше виховання. Він починає з того, що змушує вас відкрити вашу радикальну вбогість. Без сумніву, слід було б, щоб ви пішли ще далі в цьому відкритті, щоб ви цілковито відчули власну вбогість, аби «воістину» прийняти її.
Коли ви вже не повстаєте проти цієї вбогости, а починаєте, як апостол Павло, нею «хвалитись» у собі (2 Кор. 12:5), тоді праця благодаті у вас зможе швидко прогресувати. Якою ж важливою є вбогість людини, якщо благодать Божа нею задовольняється (пор. 2 Кор. 12:9)!
Як бачите, це передбачає переворот у вашій позиції, переворот усього вашого глибинного підходу. Ви пішли завойовувати ваше спасення, вам потрібно надіятися, сподіватися. Пригадайте собі давню подію з Вашого життя: Ви зустрічаєтеся з дівчиною, яку кохаєте, – з Надін, у вас немає жодного сумніву, що вона повинна стати вашою дружиною; однак вона не поділяє вашого переконання. Я пригадую собі вашу нетерплячку, ваше напруження. Той «звичний до перемог» хлопець, яким ви були, просто «пінився від гніву». Є перемоги, які не вимагають від вас важкої боротьби: тож ви їх ігноруєте. Скільки молодих людей гадають, що силою, розумом чи грішми можна здобути все! Вам же потрібно було відкрити світ безкорисливих дарів, який і є світом любови. До цієї дівчини вам слід було підійти не так, як підходить завойовник, а як «зітхальник» – це слово звучить кумедно, проте воно є надзвичайно виразне. Так само із дарами Божими: хто не має сумніву, що здобуде їх, тому в них буде відмовлено; і навпаки, Він роздає їх «зітхальнику» – тобто тому, хто сподівається їх від самої лише ласки Божої.
Подібно й ваша вбогість, всупереч тому, що ви про неї думаєте, є вашим великим правом на благодіяння Господа: вбогість проростає надією, а надія ніколи не зазнає розчарування. Багатий повернеться з порожніми руками саме тому, що він уже задоволений, йому нема на що сподіватися. А голодний – насититься. Перечитайте блаженства. Кого названо блаженними? Вбогих. А чому? Тому що, позбавлені земних благ, вони приймають блага Божі.
Щоправда, самої лише вбогости не досить, щоб народилася надія, якщо вона не спирається на Господні обітниці, але цих обітниць не бракувало людству від дня гріхопадіння (Бут. 3:15). Так само людство ніколи не було занурене в повну безнадію. Погляньте на Авраама, вбогого найжорстокішою вбогістю – бездітністю: Бог обіцяє йому потомство, таке численне, як зірки, що вкривають нічне небо на Сході. Але потрібно було, щоб він сподівався тією чистою надією, яка спирається тільки на Божу могутність. Звідси – й очікування безмежности. Авраама називають батьком віруючих, та він не меншою мірою заслуговує на титул батька всіх, хто сподівається. Чи йдеться про євреїв в Єгипті, чи про тих, що були вислані у Вавилон, – Бог втручається тоді, коли всі людські аргументи щодо надії втрачено, і вони повертаються до Нього. Завжди та сама педагогіка: Бог може зіслати Свої дари лише як відповідь на надію, і щоб пробудити в людині цю надію, часто немає кращого засобу, аніж занурити її у вбогість; тоді між розпачем і надією на Бога людина, можливо, обере останнє.
Варто зазначити ще одне. Авраам сподівається лише отримати нащадків для себе; юдеї – національного звільнення. Але Бог бажає дати їм значно більше: Авраамові – духовних нащадків; юдеям – звільнення з рабства, ще гіршого, ніж римське, – рабства гріха. Так само Він вчинить і з вами. Він приведе вас до надії на Свою могутність, яка стане основою ваших чеснот; Він дасть вам напрочуд більше: Свою любов, Свою близькість. Він дасть вам Себе. Для Бога важливо, щоб людина, відкриваючи свою вбогість, відкривалася до надії. Тоді Він і сповнить цю надію – значно більшою мірою, аніж ви очікували.
Тож відкрийтеся до надії!
Але знайте, що надія – не те саме, що пасивність. Вона досягається зусиллям. Це вона відірвала Авраама від його країни, домівки, хатнього затишку, змусила його до подорожі; це вона підтримувала євреїв під час їхньої довгої сорокарічної одіссеї пісками пустелі; це вона спрямовувала натовпи вбогих євреїв, які радісно, з піснями поверталися в зруйнований Єрусалим. Той, хто сподівається, – звільняється від пут усього, і наскільки він сподівається, настільки відмовляється зупинитися. Той, хто сподівається, рухається вперед, і поки він сподівається, продовжує йти сміливо, не звертаючи, бо попереду – його благо. Тож сміливо, не озираючись назад, станьте на шлях надії.
З плином років ваша надія зміниться. Спочатку вона, без сумніву, буде справою волі – волі, що спирається на віру і Божі обітниці. Але, будучи живою, вона розвиватиметься, зростатиме разом з усвідомленням вашої вбогости, і передусім – з вашою любов’ю до Бога. Любов і надія справді пов’язані між собою. Але хіба може любов, яка відкрила благо, не прагнути до цілковитого володіння цим благом? Потроху надія підкоряє всю істоту: дух прагне до щораз досконалішого знання Бога; серце нетерпляче очікує цілковитої близькости з Ним; глибинне єство волає про свою потребу володіти Ним і належати Йому. Я нічого не вигадую: слід лише почитати великих учителів духовности. На певному етапі свого розвитку їхня надія обов’язково стає невтамованою спрагою, спрагою Бога живого. І вони не є обмануті в цій надії. Ісус Христос відкриває їм джерело тієї живої води, про яку Він говорить: «А хто питиме воду, що Я йому дам, прагнути не буде повік» (Ів. 4:14).
Інтенсифікуючись, ваша надія очищатиметься, – так само, як і любов, з якої вона виходить. Надія на себе на початку шляху (потребуєш підтримки або прагнеш відчутної присутности Бога) потроху стає надією на Бога: покладаєш надію не на себе, а на Нього. Ми повинні прагнути до Нього, отже, передусім задля Його слави, а не задля нашої радости.
Про це очищення нам розповідає досвід деяких містиків, в яких надія втратила властивість палаючого, виснажливого голоду, і стала умиротвореним вкладанням себе в руки Бога. Вони відкрили, що Він їх шукає значно більше, ніж вони Його. Ось слова одного мусульманина: «Голос мені крикнув: “О, Абу Язиде, чого бажаєш?” Я відповів: “Я бажаю нічого не бажати, бо я є той, кого бажають, а Ти є той, хто бажає!”»
Нещодавно я розповідав вам про одного християнина, який переживав надію так, наче був цілком самотній; однак він є занурений у безмежність творіння і усвідомлює це, і бажає перебувати в єдності з усім творінням. Відчуває глухий стогін усього творіння, про який апостол Павло нам говорив, що воно прагне брати участь у славному звільненні дітей Божих; він «позичав» їм своє серце і голос, щоб у ньому їхній стогін став надією.
Передусім він почувався поєднаним з людьми, своїми братами: з усіма бідними на землі, що шукають хліба, даху, батьківщини, трохи любови, поваги і, часто цього не усвідомлюючи, – Бога; а також з усіма заможними, чия могутність, удача, задоволення не мали б того присмаку розчарування, якби вони не прагнули до абсолюту щастя. Він є посеред всіх тих, кому бракує справжньої надії, – братом, в якому їхні бажання, зневіра, розпач затихають у молитві надії.
Його сила, його вірність у надії походять з його належности до народу надії, до Церкви. Він це знає, бачить себе в сопричасті надії з усіма Божими дітьми. Це надія, яка є, звісно, очікуванням Божого захисту, але спершу і – передусім – бажанням дня Господнього, того дня, коли Христос повернеться в славі, щоб воскресити мертвих, створити нове небо та нову землю і прийти до Отця з незліченною кількістю спасенних. Отож «Бог буде всім у всьому» і надії там більше не буде: безконечне щастя Боже розіллється між Його творінням.
Вам може здатися, що я мало сказав про молитву. Але, правду кажучи, весь час, коли я вам писав, молитва була присутня в моїх думках. Бо вона – це той особливий момент, коли надія оновлюється і знаходить своє вираження. З молитви вона черпає нову силу – у спогадах про обітниці Господа; у сухості молитви надія стає ще палкішою, і коли Господь деякою мірою відкриває їй Себе, вона з великою радістю, кидається до Нього.
«А надія не засоромить» (Рим. 5:5).