Віра – це крок за межі розумового мислення. Через віру ми вступаємо в царство, що перебуває за межами можливостей нашої свідомості. Ми уявляємо, як саме слово «віра» ріже слух раціоналіста, і причина такого ставлення – у неправильному її розумінні. Ми привчені вважати, що віра – це протилежність розуму. Віру часто представляють як уперту бездумну прихильність точці зору, що не піддається обґрунтуванню, не підтверджена фактами й суперечить здоровому глузду.
Таке визначення далеке від істини. Віра в жодному разі не суперечить фактам і здоровому глузду, – вона неодмінно узгоджується з ними. Віра – це не стрибок у невідоме, – вона йде за розумом. Розум направляє, а віра діє. На підставі даних, наданих розумом, віра робить практичні висновки. Якщо розум – ліхтар, то віра – його промінь. Він пронизує пітьму, проливаючи світло на умовивід. Віра виходить із того, що розум прийняв як істину. Коли розум підходить до обриву, він указує вірі на міст, який вона повинна перейти. Як сказав Дж. П. Морленд, викладач філософії Університету Байола, вірити – значить «покладатися на те, що наш розум визнає істиною»[1]. Сліпа віра, не направлена розумом, не заслуговує ні довіри, ні похвали. Вона подібна до кроку в безпросвітній темряві без усякої гарантії, що ви ступите на твердий ґрунт істини.
Вважати, що вибір між Богом і натуралізмом однозначний вибору між вірою й розумом, виходить, зіпсувати сам сенс питання. Віра не протистоїть розуму, вони союзники: віра недієва без розуму, а розум неспроможний без віри. Щонайменше неточно говорити, що натуралісти приходять до своїх висновків за допомогою міркувань, а віруючі – через віру. Як уже було сказано, перші й другі в пошуках відповіді на питання походження міркують, розглядають наявні дані й аналізують можливості. Виходячи з умовиводу, перші і другі переходять до віри. Зупинивши вибір на Богові, люди роблять крок віри. Віддавши перевагу натуралізму, вони теж роблять крок віри.
У раціональному всесвіті не можуть бути об’єктивно істинними обидві позиції. Правильний світогляд не розходиться зі здоровим глуздом і підтверджується фактами, а інше є по суті кроком у темряву. Вибір між Богом і натуралізмом зводиться до рішення – покласти в основу своєї віри докази розуму або необ’єктивну філософську позицію. Наше завдання полягає в тому, щоб визначити, яка із двох альтернатив справді розумна.
Ми повинні зіставити їх і визначити, яка відповідає реальності. Яка послідовна, а яка містить у собі протиріччя. Яка узгоджується з нашим чуттєвим досвідом і відповідає здоровому глузду. Яка дає пояснення таким непоясненим явищам, як життя, свідомість, мислення, моральність, сенс і краса. У попередніх розділах ми наводили докази на користь того, що несуперечливі відповіді на ці питання можна знайти тільки в Богові. Або абсолютом – першоосновою всієї реальності – є Бог, або реальність непояснена й невизначена. От чому ми переконані в тому, що, хоча самобуття Бога незбагненне для розуму, той же розум визнає Його існування об’єктивною необхідністю. Концепція Бога не суперечить розуму й не є ірраціональною, – вона за межами розумового й вище раціонального.
Хоча ми не здатні осмислити сутність Бога, досліджуючи наявні в нашому розпорядженні дані, ми дійдемо висновку, що Божественне повинне існувати. Невіруючих людей задовольняє ідея якогось первинного руху в темному всесвіті, де не існувало нічого, крім мертвої матерії. Але це уявлення не підходить для нашого всесвіту, де є життя, порядок, енергія, мета, радість, любов і краса, утворити які природа неспроможна. Їх реальність переконує нас, що Бог не менш реальний, ніж елементарні частки. Розподільча здатність сучасних мікроскопів недостатня, щоб їх побачити, але висновок про їх існування нам дозволяє зробити дія на атоми, причиною якої можуть бути тільки такі частки. Ми не бачимо Бога, але можемо зробити висновок про Його існування із проявів у всесвіті, причина яких не може бути не Божественною.
Наявні в нас дані вказують на існування за межами нашого розуміння розумної самопричини. Ми не можемо уявити собі такого Бога, але наш розум визнає Його необхідність. Англійський учений-християнин Г. К. Честертон порівняв Бога із сонцем: на нього не можна подивитися, але без нього не видно нічого іншого.
Розширення обріїв
Схоже, багато з людей чинять опір вірі в Бога тому, що вона зазіхає на відчуття безпеки, що їм дає їхнє уявлення про всесвіт – про його закони, природу, межі. Можливість існування чогось іншого, у чому вони не можуть розібратися і що не піддається їхньому контролю, змушує їх почуватися незатишно й непевно. Якщо природний світ ясний і передбачуваний, то надприродне невловиме, примарне, непередбачуване, довільне й граничить із чародійництвом. Усе, що стосується Бога, не вписується в рамки сучасної науки, і, отже, скептики відкидають Його. Щоб зберегти зручність і надійність, що їм забезпечують ці рамки, в які вони себе замкнули, вони відносять Бога до сфери фантазій.
Міцно заплющивши очі, вони бажають, щоб надприродного не було, хоча вони й не мають у своєму розпорядженні доказів того, що воно не існує. Але чи розумно заплющувати очі на можливу істину тільки тому, що вона нам не подобається? Якщо це істина, від неї не можна просто відмахуватися. Безглуздо наполягати, що того, чого ви не бачите, не існує, бо ви хочете, щоб його не було. Нині покійний астроном Карл Саган, відкриваючи своє телевізійне шоу «Космос», заявив: «Космос – це все, що є, що було, і що буде». Такі заяви виявляють догматичність і крайню самовпевненість. Як людина може бути впевненою в тому, що, крім всесвіту, описаного наукою, більше нічого не існує? Це голослівне твердження ґрунтується винятково на думці й необґрунтованій вірі в безмежні можливості науки. Ми говорили про те, що є занадто багато такого, чого наука неспроможна пояснити, щоб можна було дозволити собі таку безапеляційність. Якщо надприродне існує, ми не можемо розраховувати на те, що легко розберемося в його проявах у природному світі.
Антрополог і філософ Лорен Айслі описує, як він олівцем торкав павутину й спостерігав за реакцією павука. Павутина – це увесь світ цього павука, що не має ні знань про людину, яка перебуває поруч, ні здатності усвідомити, що є зовнішня вища сила, що може ось так проникнути в його світ[2]. Для павука в силу обмеженості органів чуттів людина незбагненна, водночас вона може досліджувати павука без усяких складнощів. Вищий здатний зрозуміти нижчого, але не навпаки.
Будучи обмежені світом природи, чому ми не допускаємо думки про те, що всесвіт може виходити за межі можливостей наших органів чуттів? Чому ми очікуємо, що надприродне буде підкорятися законам природи? Платон сказав, що духовний світ, який уявляється нашому погляду несуттєвим і нестійким, може бути значимішим і міцнішим, ніж наш. Наш світ може бути лише відбиттям більш значної реальності. І те, що ми неспроможні охопити надприродне своїм розумом, не причина заперечувати його існування.
[1] J. P. Moreland, Love Your God with All Your Mind (Colorado Springs, Colo.: NavPress, 1997), 25
[2] Loren Eiseley, “The Hidden Teacher” in The Unexpected Universe (New York: Harcourt Brace, 1964), 117