Характерною особливістю внутрішньополітичного життя Ізраїля епохи Другого Храму була постійна конкурентна боротьба між прихильниками двох різних основ державності – Закону (конституціоналізм) і Храму (інституціоналізм).
З одного боку, за часи вавилонського полону Ізраїль привчився жити без Храму й без жертви, знаходячи свою національну ідентичність у вивченні та дотриманні Закону. Сформувався соціальний інститут громади (грецькою – синагога, «збори»), де євреї розсіяння могли спільно молитися й вивчати Тору. Після повернення з Полону й відновлення Храму євреї зберегли громадський устрій релігійного життя. Учителі Закону постановили, що на шабаті в свята молитися слід, сходячись у «домі зборів» (єврейською бейт-кнесет). На основі синагоги виник рух фарисеїв – прихильників досягнення праведності через суворе й постійне дотримання Закону в повсякденному житті. Найзавзятіші з них навіть стверджували, що знання й дотримання Закону – достатня умова для спасіння, тому «проклятий народ, що не знає Закону» (Івана 7:49).
З іншого боку, дотримання побутових приписів Тори ставало безглуздим без храмової жертви. Жертва є основою встановленого Богом церемоніального закону. І якщо немає Храму, то нема й жертви. У цьому випадку дотримання всіх інших ритуалів перетворюється лишень у видимість благочестя. Радикали від інституціоналізму стверджували, що достатньою умовою спасіння є неухильне виконання приписів про регулярні жертвоприношення та відвідування Храму на свята.
Із подібним спектром думок доводиться зустрічатися й сьогодні. Так, теоретично всі християнські деномінації згодні, що спасіння дається Богом виключно по благодаті через віру в Ісуса Христа, Його Сина. Однак одні при цьому наполягають на пріоритетності регулярної участі в літургії та церковних таїнствах, інші – на першорядності постійного вивчення Святого Письма. Але в ті часи проблема аж ніяк не зводилася до абстрактних сфер кабінетного богослов’я. Усе впиралося в конкретне питання – питання влади: хто є політичною елітою й має бути вищим авторитетом у суспільстві? Якщо підставою державності Ізраїля вважати Храм, елітою будуть священики та левити, якщо ж Тору – то книжники та вчителі Закону. У цьому – підґрунтя настійливого питання тих днів: яка перша з усіх заповідей? Що важливіше: Храм або Тора?..
І тут із вельми цікавого боку відкривається бесіда Ісуса з народом та учнями в Храмі на другий день Страсного тижня, яка описана в Євангелії від Марка (11:27-13:2).
Справа відбувається на території, яка була підконтрольною храмовій еліті. Днем раніше народ вітав Ісуса як царя-визволителя. Увійшовши в місто, Спаситель відразу попрямував у Храм й очистив його від мінял та торговців жертовними тваринами. Тому розмова із самого початку набула політичного відтінку, торкаючись питання влади. До Ісуса підійшли представники обох еліт, первосвященики та книжники, разом із арбітрами-старійшинами, «і сказали Йому: Якою Ти владою все оце чиниш? І хто Тобі владу цю дав, щоб Ти це робив?» (Марка 11:27-28). Але Він ухиляється від відповіді, не дозволяючи їм зайняти позицію обвинувачів. Навпаки, Він висуває їм зустрічне звинувачення, розповідаючи притчу про невірних виноградарів (12:1-11).
Опоненти Ісуса, «лишивши Його, відійшли; і вислали деяких із фарисеїв та іродіянів до Нього» з черговим явно політичним питанням: «Чи годиться давати податок для кесаря?» (12:12-14). Відповідь, яку вони отримали, ми обговорювали раніше (пункт 6.1). Тоді садукеї (прихильники храмової еліти), задоволені тим, як Ісус спричинив замішання в їхніх опонентів, перехоплюють ініціативу та намагаються показати Ісусові абсурдність ідеї воскресіння мертвих, щоб остаточно схилити Його на свій бік. Але Він демонструє неспроможність також їхніх аргументів, причому на підставі шанованої самими ж садукеями Тори (12:18-27).
І ось, вирішивши, що Ісус усе-таки з ними, «один із тих книжників, що чув, як вони сперечались, та бачив, як добре Він відповідав їм, приступив та й спитався Його: Котра заповідь перша з усіх?» (12:28) . Але Ісус знову не займає позицію жодної зі сторін (а розмова, як ми пам’ятаємо, йде про владу). Він проголошує безперечний факт: головна заповідь – «Шема, Ісраель» (Повторення Закону 6:4-5). І тут же додає, що друга, подібна до неї – Левит 19:18; «Нема іншої більшої заповіді над оці» (12:31).
Відповідно до правил, із давніх-давен прийнятих у єврейських книжників, той, хто поставив питання, повинен був повторити відповідь учителя, показуючи, що він усе зрозумів правильно й виніс належний урок. Марк приділяє цьому аспекту особливу увагу: «І сказав Йому книжник: Добре, Учителю! Ти поправді сказав, що Один Він, і нема іншого, окрім Нього, і що любити Його всім серцем, і всім розумом, і всією душею, і з цілої сили, і що любити свого ближнього, як самого себе, це важливіше за всі цілопалення й жертви!» (12:32-33). Тобто, цей книжник зрозумів, що помиляються і його однодумці, і його опоненти. Вивчення Тори – не найважливіше, але не є головним й храмове служіння. Це все – лише засіб досягнення мети, але не сама мета. «Ісус же, побачивши, що розумно той відповідь дав, промовив до нього: Ти недалеко від Божого Царства» (12:34).
Проте, серед тих євреїв, які не прийняли Добру Новину, протиставлення Храму та Закону тривало аж до 70-го року від Р. X., коли місто і Храм були повністю зруйновані військами Тита (майбутнього першого спадкоємного імператора з династії Флавіїв). Зі руйнуванням Храму інституційний підхід утрачає своє значення. Тора стає єдиною основою державності Ізраїля з усіма наслідками, що з цього витікають (див. пункт 2.5).
Задля справедливості варто відзначити, що ні Храм, ні Тора не є підставами державності сучасної світської парламентської республіки Ізраїль. Тому було б помилково ототожнювати нинішній Ізраїль із Ізраїлем античним.