Традиційно ідеологічні угруповання античного Ізраїля прийнято вважати релігійними сектами чи партіями. Але, правду кажучи, у богословському плані всі вони є різними напрямами іудейського монотеїзму. Реальні відмінності між ними куди більшою мірою торкалися питань влади, ніж аспектів віри. Одні партії приділяли доктрині більше уваги, інші – менше, але, крім релігійної самоідентифікації, два питання були принципові для кожної із сект. Перше з них – внутрішньополітичне: якою має бути форма державного правління в Ізраїлі? Друге – зовнішньополітичне: яке місце Ізраїля в римській імперській системі?
Як вже було сказано (пункт 2.5), самі євреї не проводили чіткого розрізнення між релігійною та політичною сферами – для них це було одне ціле. Оскільки ж про доктринальні відмінності між цими партіями (особливо між фарисеями та садукеями) написано досить багато, зосередимо увагу на трьох згаданих політичних аспектах:
- ставлення до релігії як такої,
- оптимальна форма правління,
- ставлення до Риму.
Фарисеї – угруповання, що найчастіше згадується в Новому Заповіті. Його складали грамотні юдеї, які не належали до коліна Левія, і тому не мали стосунку до інститутів храмової влади. У результаті вони сформували рух за досягнення особистої повсякденної праведності через знання й неухильне дотримання Галахи – 613 заповідей Тори й безлічі додаткових передань «огорожувального» характеру. Опорою їхнього політичного впливу був авторитет в очах народу, який вони здобули своїм благочестивим способом життя. Відповідно, ставлення фарисеїв до релігії було, з одного боку, досить скрупульозним, з іншого – схильним до формалізму. За перше вони удостоювалися в Ісуса похвали, за друге – викриття (Матвія 23:3), оскільки часом їхня побожність носила демонстративний характер (див. Матвія 6:1-18, 23:1-28).
Можна простежити, як протягом новозаповітної історії змінюється бажана для фарисеїв форма державного правління. Партія ця з’явилася на політичній арені Ізраїля в Маккавейський період як опозиційний рух, один із напрямів хасидизму. Її виникнення було реакцією свідомої частини населення на розчарування народу в монархічних месіанських очікуваннях елліністів. Фарисеї наполягали, що поєднання в одних руках релігійної та державної влади суперечить Закону Мойсея. Вони навіть закликали Йоанна Гиркана відректися від діадеми первосвященика, за що зазнавали переслідувань. За часів Александра Янная протистояння переросло у відкритий конфлікт. Шість років міжусобиці коштували життя п’ятдесяти тисячам фарисеїв та їх прихильників. Багато з них були змушені тікати з країни.
Золотий вік фарисеїв настає під час правління цариці Александри Соломії, коли фактична влада в країні опинилася в руках її брата, відомого фарисея Симеона бен Шетаха. До цього часу фарисеї вважали, що конституційна монархія є найкращою формою державного управління. Але після смерті цариці, коли її сини продовжили боротьбу за владу, намагаючись при цьому заручитися підтримкою Риму, фарисеї посилають до Помпея депутацію з проханням позбавити країну чергової міжусобної війни. Для цього вони вимагають усунути від влади обох братів і створити в Юдеї автономну республіку під протекторатом Риму.
Зі встановленням в Юдеї правління Іродів та до періоду земного служіння Ісуса фарисеї, складаючи в синедріоні меншість, стають прихильниками прямої демократії. Такий підхід давав їм можливість чинити найбільший вплив на суспільство, адже Храм – один, а синагог (де визнавався їхній авторитет) – багато. На час же місіонерської діяльності апостола Павла фарисеї досягають значного впливу в синедріоні, й тому виявляють схильність до парламентаризму, представницької демократії (див. Дії 23:6-9).
До Риму фарисеї за часів Ісуса ставилися неприязно, як до неминучого зла.
Фарисеями були апостол Павло (Дії 26:5, Филип’ян 3:5), а також члени синедріону Никодим (Івана 3:1) і, швидше за все, – Йосип Ариматейський (Луки 23:50-51).
Садукеї становили політичну силу, значно меншу, ніж фарисеї, за чисельністю, але аж ніяк – не за впливом у суспільстві. Більшість із них належала до коліна Левія і була коенами, тобто верствою священнослужителів. Садукеї були храмовою елітою. Під час земного служіння Ісуса вони контролювали не лише Храм, а й синедріон. Садукеї, по суті, призначали первосвященика, а також (як нащадки Аарона) стягували релігійні податки. Таким чином, вони були як родовою, так і грошовою аристократією Ізраїля. І хоча за Законом Мойсеевим левитам не належало наділу в Обіцяної землі, це не заважало їм володіти маєтками й угіддями за кордоном (пор. Дії 4:36-37).
До релігії садукеї ставилися прагматично. Закон Мойсея не лише служив виправданням їхнього високого становища в суспільстві, а й захищав їх від месіанських претензій нащадків Давида на вплив і владу. Це й було головним мотивом того, що садукеї відкидали Пророків та Писання, не визнаючи богонатхненності будь-яких текстів окрім П’ятикнижжя. Адже саме пророки говорили про Помазанця як про Сина Давида.
Спочатку садукеї були монархістами. Вони цілком підтримували Хасмонеїв і обіймали ключові посади серед царських радників та воєначальників. Зберегли вони своє становище при дворі й за царювання Ірода Великого. Але у 6 році від Р. X. римський імператор Август позбавив влади етнарха Ірода Архелая (6 р. від Р. X.), двір було скасовано, а Іудея увійшла до складу римської провінції Сирія. Тоді оптимальною для садукеїв формою правління стала олігархія в формі синедріону.
Звідси випливає і ставлення садукеїв до Риму – пасивна опозиція (влада синедріону була практично не обмежена ні в чому, крім права виносити смертний вирок).
Садукеями або їхніми симпатиками були, швидше за все, начальник єрихонських митарів Закхей (про це може свідчити його характерне для коенів ім’я, похідне від «зерак(х)о» – «священний») і, можливо, євангеліст Матвій (він же – Левій, пор. Матвія 9:9 і Луки 5:27).