Одна жінка – мати родини – написала мені: «Я пішла якось до кімнати свого синочка, щоб поцілувати його надобраніч. Виходячи з кімнати, я погасила світло, але раптом його стривожений голосок благально звернувся до мене: “Матусю, не йди!” Я підійшла до нього, нахилилась над ним: “Чому, сонечко?” – “Тому що, коли тебе немає, я такий… я такий… бідний”».
«Пані, – я відповів їй, – не пригадую иншого випадку, щоб слова дитини справили на мене таке враження. Ці слова вашого Филипа звучать у мені відтоді, як я прочитав їх у вашому листі. Адже він міг сказати: “Мені сумно” або “Я боюсь”. І це було б звично, банально. Бо попри все, сум, як і страх, швидко розсіюється. Але йому вдалося знайти слово, яке щонайточніше виражає його почуття: «Я є бідний». Це вже щось значно більше. Бідний – це той, кому бракує необхідного, хліба насущного, хто, позбавлений цього силоміць, може вмерти. Це гарно – те, що ваш маленький хлопчик так сильно відчув того вечора: його мама є його щоденним хлібом, його сенсом життя, без неї він є справді бідний, бідний аж до тривоги й неспокою.
Чи зможе він одного дня сказати Богові, з таким самим поривом, з тією ж силою переконаности: “Господи, не йди. Бо, коли Тебе немає, я такий бідний”. Того дня, коли це станеться, він навчиться молитися».