Не думайте, що ви один такий у світі. Чимало людей досвідчують те ж саме, що й ви. Один мій друг – лікар – сказав мені нещодавно: «Трапляється иноді, за кермом автомобіля чи між візитами до хворих, що мене наче щось штовхає до молитви; я мрію тоді про те, коли зможу піти до церкви. І от, коли нарешті я там, то не знаходжу більше в собі тієї молитви, яка, я гадав, битиме через край». Скільки домогосподарок звірялися мені, що їхні молитви залишаються безнадійно сухими, тоді як, прибираючи в хаті чи готуючи їжу, вони моляться без труднощів.
Кілька пояснень, без сумніву, можна дати з цього приводу. Перш ніж запропонувати вам гарне пояснення, запрошую вас здійснити невеличку прогулянку «нагору».
Пресвята Тройця, згідно з обітницею Христа Своїм апостолам, живе в нас: «Як хто любить Мене, той слово Моє берегтиме, і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього, і оселю закладемо в нього» (Ів. 14:23). Вона не перебуває в нас немов у посудині, наприклад, як Агнець на дароносиці, але радше так, як вогонь, присутній у поліні, яке він спалює, як світло – у кришталевій чаші, як душа – у тілі. Стільки порівнянь, через які я хотів би дати вам зрозуміти, що Пресвята Тройця нас пов’язує зі Своїм життям. Сама глибина нашого єства пов’язана з Нею таким чином, найглибша і водночас найпотаємніша сфера всередині нас. Однак навіть такі поверхневі, якими ми є, часом з цього центру душі ми отримуємо послання, таємничі застереження, запрошення зосередитись. Зосередитися – означає зібрати нашу розсіяну увагу, звернену на істот, що навколо нас, захоплену нашими зовнішніми враженнями, аби зробити її сприятливішу для внутрішніх реалій.
Якщо, відповідаючи на це запрошення, ми полишаємо все і прислухаємося, то часто наше глибинне життя випливає на поверхню нашої свідомости, чи, точніше, ми самі проникаємо в цей внутрішній світ, який, вічно розсіяні, забуваємо відвідати.
Але якщо говорити начистоту, скажете ви мені: коли, відповідаючи на те, що вважаю покликом Божим, я розпочинаю молитву, – я перестаю будь-що помічати, не відчуваю жодної потреби молитись, мені стає нудно.
Чи не буває так, що в момент, коли б ви мали стати непорушними, – ваш розум намагається продукувати ідеї, а ваше серце – почуття? Зрозумійте, що для того, аби краще знати і краще любити Бога, часто кращим є сприймати, ніж діяти. Подумайте про ті водойми, які живляться внутрішніми джерелами. Так само і з вашою душею. Ваш розум є тим у вас, що готове приймати світло Слова: хай він буде відкритим, і в його центрі народиться оте світло, яке прагне лише проявитися в ньому. Нехай так само ваше серце відкриється для прийняття зсередини тієї триєдиної любови, яка бажає наповнити його, щоб згодом розлитися навкруги.
Я не стверджую, що в молитві потрібно завжди займати цю пасивну позицію. Я навіть остерігаюся радити це початківцям. Для них найкраще наповнити «басейн», черпаючи воду ззовні, живити думки і серце Божим Словом. Звідси треба починати, і таким чином слід продовжувати, можливо, протягом довгих років, допоки наука контемпляції, як це називають богослови, не появиться в них зі середини.
Але треба бути уважним. Ця наука контемпляції, не даруючи нашому духові чітких ідей, не навіюючи нам виразних почуттів, ризикує, принаймні на початку, пройти непоміченою.
Саме тому, що вона є Божа, ця контемпляція переливається через край нашої душі і змінює наші людські нахили, змушуючи нас думати і любити.
Чи я відійшов від своєї теми? Аж ніяк. Ці «приливи молитви», як ви кажете, що приходять у певний момент, коли ви не намагаєтесь молитись, – це вірогідно запрошення до більшої пасивности перед Богом, до більшої внутрішньої піддатливости і покори, аж до того, що ваша душа, втихомирена і відкрита до Святого Духа, зможе приймати Його священні імпульси, і вводити вас таким чином у науку контемпляції.
Навчіться, отже, не шукати назовні те, що є всередині вас, і не намагайтесь продукувати те, що слід приймати.