Я не сказав вам нічого про методи молитви, як ви про це просили, – ви легко знайдете їх у кожному трактаті про молитву. Я хотів би лише дати вам кілька порад щодо поведінки під час вашої молитви.
Не шукайте нічого оригінального в цьому листі. Я вдовольнюся тим, що представлю вам класичні погляди авторів духовних творів, звернені до тих, хто приступає до молитви. Але остерігайтесь побачити там рецепти з гарантією ефективности; радше намагайтеся вловити дух.
Мені спадає на думку старий спогад, який переносить мене в часи моєї юности. Я займався тоді бігом. Пам’ятаю, як ми стоїмо на старті, нахилені вперед, усі м’язи напружені, готові до ривка. У молитві – так само: важливо взяти добрий старт. Без цього – може так статися, – що за якихось п’ять хвилин вас здивує той факт, що стоїте навколішки: поки тіло готувалося до молитви, думка відійшла до инших ваших справ.
Отож я наполегливо закликаю вас на початку молитви бути уважними до певних жестів і постави. Схиляння колін – це акт душі і тіла; фізична позиція – чиста і сильна – людини, яка чуває, присутньої в самій собі і в Бозі; знак хреста – повільний, сповнений сенсу. Повільність і спокій мають велике значення для того, щоб розірвати стрімкий і напружений ритм ділового і квапливого життя. Кілька хвилин тиші: як гальмо, вони введуть вас у ритм молитви і допоможуть відірватися від попередньої діяльности. Добре було б також проказати якусь молитву, дуже повільно, упівголоса.
Усвідомте, отже, я не кажу про присутність Бога, але про Бога присутнього: живого, Який є тут, чекає на вас, бачить вас, любить вас. Він має власне розуміння щодо цієї молитви, яка зараз почнеться, і просить вас сліпо погоджуватися з тим, чого Він бажає.
Уважайте на внутрішню поставу ще більше, аніж на поставу тіла. Фундаментальними в цьому плані – постави людини перед Богом – є залежність і покаяння.
Залежність: це не та невизначена залежність, яка часом змушує відмовитись від планів, щоб сповнити волю Божу, а залежність більш радикальна – залежність потічка (який пересихає, коли його відрізати від джерела), паростка (який сохне і гниє, коли його відрізати від лози), людського тіла (яке перестає бути тілом, а стає просто трупом, коли переривається зв’язок, що поєднує його з душею).
Покаяння: гостре відчуття нашої глибинної нікчемности перед лицем Божої святости. Як апостол Петро, який припав до ніг Ісуса: «Господи, вийди від мене, бо я грішна людина!» (Лк. 5:8).
Ці дві позиції є важливими, щоб вирівняти шляхи Господні всередині вас.
Налаштувавши таким чином душу, просіть ласки молитви, бо, як я вам уже казав, молитва є даром Божим – ще до того, як стає дією людини. Покірно просіть Святого Духа, Він є учителем нашої молитви.
Ви можете таким чином прийняти тілесну позицію, найсприятливішу для свободи душі. У ті години і дні, коли тіло ризикує втягнути душу в недбальство й отупіння, тримайте його в стані готовности і чування. Иншим разом, якщо ви боїтеся, що, втомлене чи напружене, воно не служитиме весь час вашій пильності, знайдіть для нього позицію відпочинку і розслаблення.
Отак підготувавшись, можна розпочинати власне молитву. Чого ви від неї очікуєте? Що Бог заволодіє вами. І єдиний спосіб – це скористатися тими трьома великими надприродними властивостями, що їх Господь дав нам саме для того, аби увійти в контакт, у сопричастя з Ним (саме тому їх називають богословськими чеснотами): віра, надія, любов[1]. Вони перебувають у вас, сповнені надприродного динамізму і готовности до дії, коли ви прийдете до Бога.
Вправляйтесь у вашій вірі. Я не прошу вас надміру розраховувати на Бога, але думати про Нього, медитуючи над тим, що Він вам говорить через творіння – де все говорить про Його довершеність, через Біблію, і передусім і понад усе – через Свого Сина, Який воплотився, жив і вмер, щоб об’явити нам безконечну любов Отця. Велика заслуга святого Бернара[2], францисканців ХІІІ і XIV століть та святого Ігнатія Лойоли[3] полягає в тому, що вони нагадали душам, які моляться: Ісус Христос є, якщо можна так висловитись, найбільшою темою для роздумувань.
Але не настільки важливим є багато думати, як багато любити. Вправляйтеся в милосердній любові, як тільки віра приведе її в дію. Знову я вжив цей термін “вправлятися». Не сприйміть ці слова хибно, я не закликаю до нестримного волюнтаризму[4]. Вправляння у вірі і любові має бути також природне і м’яке, як дихання. Вправлятись у милосердній любові полягатиме не стільки в тому, щоб збуджувати в собі емоції, запал і почуття, скільки поєднуватись усією вашою волею з самим Богом, а також йти за Його бажаннями та інтересами.
Це власне і є любов – прагнути поєднання з тим, кого любиш, і щастя, яке воно обіцяє. Коли йдеться про Бога, таке прагнення називається «надія». Тож вправляйтеся також у надії.
Молитва, як я вам її описав, називається «молитва геологічна». Над нею часом злословлять, як колись злословили про неробу-рантьє[5]. Її противники стверджують, що якщо вона підходить монахам, то не підходить тим, хто втягнутий у сувору боротьбу за існування. «Слід потурбуватися про ефективність», – кажуть вони. Їм можна відповісти, що прослава і поклоніння важливіші за дію. Однак і на рівні ефективности, на якому вони зациклюються, така молитва легко «відбиває напад». «Діяти – значить бути», – сказав давній схоластик; а «теологічна молитва», оскільки вона є дивовижним оновленням нашого єства, що увійшло в контакт зі своїм Творцем, – помножує нашу ефективність. Варто лише почитати про життя святих, наприклад, Терези Авільської, щоб переконатись у цьому.
Вихваляти «теологічну молитву» – не означає, однак, зрікатися иншої форми молитви, яку ще називають «молитвою практичною». Немає жодних підстав протиставляти ці два типи молитви; мало того, доволі цікавим є зіставляти їх і комбінувати.
Коли необхідно реформувати наше життя, поміркувати над нашими прив’язаностями, думками, поведінкою, щоб виправити їх, – це, очевидно, предмет для «практичної молитви». Чому б їй не бути звичайним завершенням «теологічної молитви»? Погляд віри, після споглядання Бога, повертається до нашого життя; любов, після оновлення близькости з Ним, спонукає нас служити Йому в наших щоденних обов’язках. Один із моїх друзів не завершує ніколи своєї молитви без того, що він називає «медитацією над записником». Він обдумує свій день, представляє його Господеві; він перераховує тих, кого повинен зустріти, і цей перелік стає актом заступництва за них.
Чи не подумаєте ви, під кінець цього листа, що молитва є надто складною вправою, мало підбадьорливою для тих, чиє життя і так є важким? Не піддавайтеся такому враженню. Кожен простий життєвий акт видається складним, якщо його аналізувати: зійти по сходах, дихати, любити; але для того, хто постійно їх практикує, вони є простіші за просте. Саме це останнє слово описує форму молитви, до якої вдається той, хто наполегливо триває в молитві: «молитва простоти». Отець Гру[6] описує її такими словами: «Замість складних і втомливих вправ для пам’яти, розуміння і волі, які застосовуються в медитаціях – то на одну тему, то на иншу, – Бог часто приводить душу в просту молитву, де дух не має иншого об’єкта для споглядання, як образ Бога; серце – иншого почуття, як відчуття Бога, лагідне і мирне, що живить його без зусиль, як молоко живить дитину. Душа так слабо усвідомлює свої дії – такі вони є витончені і делікатні, – що їй здається ніби вона відпочиває, занурена в сон».
Перш ніж закінчити, я додам останнє зауваження. Подібно, як за один день не можна стати гарним теслею, музикантом, письменником, так само не можна стати людиною молитви без праці і навчання. Здивується з цього лише той, хто має вбоге уявлення про молитву, хто ніколи не бував у монастирі, де можна побачити молодих людей, які полишили все, аби присвятити себе молитві, де зустрічаєш старих монахів, чия прозорість і лагідність погляду красномовно свідчать про таємницю їхнього молитовного життя.
[1] Богословські чесноти – Святе Письмо (1Кор. 13:13) і Традиція Церкви окреслюють цим терміном три надприродні чесноти – віру, надію, любов – оскільки вони є особливими дарами Бога і беруть участь у Божому житті. Водночас терміном «основні чесноти» окреслюються чотири чесноти, які витікають з людської природи: мудрість, справедливість, мужність, врівноваженість
[2] Св. Бернар (1090-1153) – святий, учитель Церкви. Монах-бенедиктинець, релігійний містик, заснував аббатство Клерво (1115) – обитель цистерціянців (реформований бенедиктинський орден)
[3] Св. Ігнатій Лойола (1491-1556) – святий, засновник Товариства Ісуса. Іспанський рицар, був важко поранений на війні, внаслідок чого, залишаючись нерухомим, мав містичне одкровення – це і стало початком його духовного служіння. В 1534 р. заснував у Парижі товариство, яке проголосило своєю місією служіння особисто папі (1540 р. папа Павло III реформував його в орден єзуїтів). І. Л. уклав славнозвісні «Духовні вправи» – своєрідний підручник для систематичних медитацій
[4] Волюнтаризм (з лат. voluntarius – залежний від волі) – філософський напрям, який проголошує волю найвищою засадою буття
[5] Рантьє (з франц.) – той, хто живе за рахунок прибутку від цінних паперів та на відсотки з капіталу, переданого в позичку
[6] Отець Гру, Жан-Ніколя (1731-1803) – французький священик, єзуїт, автор численних праць з богослов’я («Духовне життя», «Школа Ісуса Христа», «Духовні максими з поясненнями» та ин.)