Бог є всюдисущий. На відміну від людей, які є «тут і тепер», Бог не зв’язаний ані часом, ані простором, тому Він є завжди і всюди. Про це влучно сказав святий Августин у своїй «Сповіді»:
…тривання для будь-якої довготи не довге, хіба через послідовність кількости рухів, які не можуть одночасно розвинутися, тоді як у вічності зовсім немає наступности, все разом триває тепер, і, навпаки, нема такого часу, який би був тільки теперішнім; стане ясно, що всяка прийдешність проганяє минуле, і всяка прийдешність настає після минулого, і що всяке минуле і прийдешнє виникає й випливає з вічної теперішности. Хто ж стримає думку людини, щоб вона зупинилась і зрозуміла, в який спосіб вічність незрушна, не має в собі ні минулого, ні майбутнього і може визначати і майбутнє, і минуле? Чи ж зуміє це моя рука? Чи зуміє моє слово, що є неначе рукою моїх уст, здійснити таке велике диво? (Сповідь, XI11).
Тут ми сягаємо межі уяви, яку може нам подати наш людський розум. До створення часу не існувало часу, адже Бог не існує в якомусь особливому для Себе часі. Він існує як Творець часу понад ним, бо жоден час не може з Ним зрівнятися! Відкликаючись до святого Августина, треба зазначити, що
час теперішній, якщо б він був завжди теперішнім і не пропадав у минулому, то не був би вже часом, а був би вічністю (Сповідь, XI14).
Це спостереження стосується неба. Створюючи людину, Бог бачив, що вона вже перебуває з Ним на небі. Однак Він не піддався впливові Свого знання про майбутні долі людей, але силою Своєї любови створив і невпинно кличе їх до життя.
На землі ми завжди любимо когось чи щось конкретне – людину, країну, хобі чи ідею. Так само конкретно любить Бог. Він обдаровує любов’ю всі створіння, а не те, що теоретично могло б появитися чи прийти на цей світ. Він обмежує Своє величезне всезнання, щоб воно не диктувало умов Його любови як Творця. Тож знищити тих, які відвертаються від свого Творця, чи взагалі не кликати їх до життя – це не є жодне милосердя. Без свободи Бог не бачив би нас як Свій образ і подобу. Натомість якби Він знищував за кожен неправильний вибір, то забирав би найбільший дар, який нам дав, кажучи: «Нехай станеться!».
Ця таємниця виявляє свою красу на небі. Створюючи нас, Бог бачив нас вже у Своєму світі. Від самого початку нашого приходу на світ, коли ми перебуваємо в часі, Бог бачить нас вже в небі поруч із Собою! І це неможливо переоцінити. Ми сприймаємо себе як в’язня часу і простору, як цілковито занурених у світ матерії і часу, який колись закінчиться. Бог бачить нас біля Себе від самого початку. Саме тому Він каже нам, що наша батьківщина в небі. Звідти, з Божих рук, кожен з нас вийшов, почувши: «Нехай станеться!». І від початку Бог бачить нас як Своїх домашніх. Якщо ми наполегливо йдемо стежкою світу, Бог не лише чекає нас у небі – для Нього це навіть цілком природньо: наша батьківщина на небі. Не «буде», а «вже є»!
Саме завдяки цій таємниці теперішнього люди, які отримали спасення, завжди почуваються, як вдома. У небі не потрібно звикати до нових умов. Там немає такого дивного відчуття, як тоді, коли ми бачимо чуже помешкання, і нам соромно запитати, чи можна щось взяти з холодильника. Прихід у світ, який є теперішнім, а не нескінченним ланцюгом миттєвостей, – це прихід додому. Іван Павло II усвідомлював це. Будучи на порозі смерти, він прошепотів знаменні слова: «Дозвольте мені відійти до дому Отця!». Так почуваються святі. Адже вони знають, що коли стоять на порозі смерти, то насправді перебувають на порозі життя. Це означає переступити поріг свого дому.
Наша батьківщина є на небі, оскільки кожен вийшов з рук Бога як Його творіння.