Святе Письмо стверджує: «Людське серце найлукавіше над все та невигойне» (Єремії 17:9). До правителів це відноситься не меншою мірою, ніж до їхніх підданих. Іван Хреститель викривав тетрарха «за все зло, яке заподіяв був Ірод» (Луки 3:19). Даниїл закликав Навуходоносора: «Зламай же свої гріхи справедливістю, а свої провини милістю» (Даниїла 4:24). Навіть цар Давид, чоловік за серцем Божим (1 Самуїла 13:14), грішив, і Соломон, наймудріший із правителів, робив «зле в очах Господніх» (1 Царів 11:6).
Наївно припускати, що людське серце може саме змінитися на краще лише від того, що людина обійме керівну посаду. Навпаки, той, хто отримав владу, отримує разом із нею набагато більші спокуси. Незрівнянно множаться в нього й можливості для потурання гріху порівняно з тими, хто владою не наділений. Чим більшою владою наділені нечестиві політики, тим більше вершать вони беззаконня, «бо їхня рука має силу» (Михея 2:1). Як подейкував англійський історик та політик лорд Актон (1834-1902), «влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно». Ісус же попереджає: «Від кожного, кому дано багато, багато від нього й жадатимуть; а кому багато повірено, від того ще більше жадатимуть» (Луки 12: 48).
Отже, для того щоб захистити, наскільки це можливо, правителів народу від спокус, а суспільство і його громадян – від нічим не обмежених зловживань правителів, влада ніколи не повинна бути повністю зосереджена в руках однієї людини або однієї групи людей. У цьому полягає загальновідомий принцип розподілу влади. Його сьогодні визнають навіть ті, хто не має ніякого уявлення про його біблійну підставу.
З давніх часів розрізняють існування трьох різних гілок влади. Так, Аристотель у своєму трактаті «Політика» (335-322 рр. до Р. X.) пише: «У будь-якій державі цих складових частин три… Перша – законодавчий орган, який би розглядав справи держави, друга – посади, третя – судові органи». Але ще за чотири сотні років до Аристотеля й усієї класичної грецької філософії з її теоріями держави, проваджений Духом Божим пророк Ісая вказував не лише на існування цих трьох складових частин влади, але й на вищий авторитет у кожній із її гілок: «Бо Господь наш суддя, Господь законодавець для нас, Господь то наш цар, і Він нас спасе» (Ісаї 33:22).
Захисним механізмом громадянського суспільства служить так звана «система стримувань і противаг», коли судова, законодавча та виконавча гілки влади є взаємно незалежними й контролюють одна одну. Яскравим прикладом такого підходу служить утілення цього принципу в державному устрої Швейцарії, де гілки влади розділені не тільки юридично, але й територіально: Федеральний суд знаходиться в Лозанні, а Федеральна рада (уряд) і Федеральні збори (парламент) – у Берні.
У наші дні, коли громадянське суспільство не обмежується масштабами міста/поліса, «горизонтальний» поділ влади доповнюється «вертикальним» розмежуванням повноважень державних та муніципальних органів. Так, наприклад, у Сполучених Штатах Америки армія знаходиться в розпорядженні федеральних (державних) органів влади; національна гвардія підпорядковується урядові штату; спецслужби підзвітні владі округу; поліція (усі від того ж слова «поліс», «місто») – міська структура; міліція ж (добровільне об’єднання озброєних громадян) у разі необхідності підтримує правопорядок у своєму районі. Подібний розподіл «стримувань і противаг» виключає формування якої б то не було «вертикалі влади» й використання урядом силових структур проти власного народу.
До речі: Біблія та самозахист
Згадка міліції як об’єднання озброєних громадян, мабуть, вимагає пояснення. Право зберігати й носити зброю надано громадянам США Другою поправкою до американської конституції. Подібним правом наділені також громадяни Швейцарії та деяких інших держав. У більшості ж країн право володіння вогнепальною зброєю вельми обмежено й суворо регламентується законом. Але залишається відкритим питання: чи правомірно християнам використовувати зброю, навіть якщо це легально й навіть якщо цього вимагає ситуація самозахисту?
При всій повазі до тих, хто відмовляється від силового протистояння силі, потрібно визнати, що це, скоріше, елемент особистого вибору, ніж вимога Писання. Звичайно, Спаситель закликав любити ворогів своїх і тому, хто вдарив тебе по щоці, підставити іншу (Луки 6:29). Але заповідь ця відноситься до сфери особистої образи й зовсім не означає, що коли хто-небудь б’є по щоці вашу дружину, вашу дитину й узагалі – удову, сироту, каліку, немічного, беззахисного і т. п., – потрібно байдуже пройти повз, або, надміру, підійти та підставити під удар їх іншу щоку.
Біблія відносить самозахист до невід’ємних прав людини, і навіть нанесення смертельної травми тому, хто ввійшов у чуже житло, не ставить за убивство: «Коли злодій буде зловлений в підкопі, і буде побитий так, що помре, то нема провини крови на тому, хто побив» (Вихід 22:2). Більше того, Писання закликає мужньо захищати свою сім’ю, свій будинок, свої міста:
«Будь мужній, і станьмо міцно за народ наш та за міста нашого Бога, а Господь нехай зробить, що добре в очах Його!» (2 Самуїла 10:12).
«Не бійтеся перед ними! Згадайте Господа великого та грізного, і воюйте за ваших братів, ваших синів, дочок ваших, жінок ваших та за доми ваші!» (Неемії 4:14).
Твердження, що це, мовляв, старозаповітні принципи, які нині втратили свою силу, не витримує критики. По-перше, моральний закон не змінюється, бо віддзеркалює незмінний характер Бога: гріх залишається гріхом як при Старому, так і при Новому Заповітах. По-друге, Сам Спаситель попереджає: «Коли сильний збройно свій двір стереже, то в безпеці маєток його» (Луки 11:21).
Нарешті, якщо носіння зброї (що передбачає її застосування в разі потреби) є гріхом, а Писання інкримінує володарям саме це (Римлян 13:4), то яким чином повинні ми молитися, щоб вони сумлінно виконували свої посадові обов’язки (1Тимофія 2:1-2)? Сподіватися, що хтось буде коїти цей гріх, щоб тим самим мій будинок та моя сім’я були захищені від зла, – це або наївне нерозуміння, або цинічне лукавство.
Життєвий вибір іти дорогою непротивлення злу насильством може бути результатом як Божого покликання, так і особистого вибору. Ті, хто щиро й смиренно йдуть цим шляхом, гідні справжньої поваги. Але тим, хто прийняв таке рішення, не слід балотуватися на посади, які так чи інакше пов’язані з підтриманням правопорядку, оскільки цей шлях є несумісним із посадовими обов’язками владоможців (Римлян 13). Так само їм невластиво, згідно з Писанням, принижувати тих, хто сумлінно виконує свої обов’язки на громадській ниві (Римлян 14).