90. «У дусі та в правді вклонятися»

Мій любий Жорже, якщо ти бажаєш молитися, то розпочни з того, щоб скерувати себе до Бога, споглядати Його. Якби всі ті люди, які кажуть, що неспроможні молитися, відмовилися від того, аби змушувати «видобувати» молитву з глибини власного єства, якби вони погодилися стати уважними до Господа, – то цілком можливо, що в них народиться молитва, яка здавалася їм неможливою. Дзеркало не продукує світла, воно його відбиває; а ще потрібно повернути його до джерела світла.

Священик о. де Кондран, великий «поклонник» у дусі і в правді, розповів одного разу своєму учневі Амелоту, як саме в ньому народилася молитва поклоніння, і відтоді ніколи не замовкала. На щастя, учень записав те, що почув – і це стало одним з найбільших творів нашої духовної літератури, який можна порівняти зі славнозвісними «Пам’ятками» Блеза Паскаля.

Читаючи його, ти скажеш, мабуть, що ми маємо до діла з вибраним, що Бог не об’являється ось так кожній людині. Однак, чи не значить це швидше, що ми самі не вміємо ні бачити, ані чути? Бо ж Бог невтомно нам являє Себе, промовляє до нас – через творіння, через пам’ять єврейського народу, через вчинки і слова Христа, в яких дзвенить Його безконечна любов, через Святе Письмо, яке ми маємо. Але ми, сліпі і глухі, продовжуємо не знати Бога, тоді як Його послання в нас перед очима.

Я пропоную, тобі, отже, пороздумувати над деякими фрагментами зі згаданого твору. Вони промовисто описують те, у чому я хотів би тебе переконати: що молитва є реакцією людини на Боже одкровення.

«Коли йому виповнилося дванадцять років, трапилося те, що, навчаючись одного дня, він відчув себе в якийсь момент оповитим чудесним світлом, в ясності якого Божа велич об’явилась йому такою безмежною і такою безконечною, що, здалося, ніщо вже не має існувати, крім цього чистого єства, і що весь всесвіт мав би бути зруйнований задля Його слави».

Звісно, він і раніше чув, як промовляє велич Божа. Але від цього конкретного пережитого досвіду ще далеко до елементарного пізнання, – так само, як далеко від опису блискавки до того небесного вогню, який грозової ночі поруч із вами розщеплює дерево в лісі.

Спробуй зрозуміти, мій любий Жорже, реакцію юного Кондрана: якість, сила Божого єства явилася йому такою, що всесвіт умить, порівняно з Ним, здався не лише сміховинним, але й певною мірою недоречним, викривленим, неприйнятним: доречним стає, щоб всесвіт було зруйновано, щоб він поступився місцем Богові, зникнув перед безмежною Божою славою. Впасти ниць перед Господом, як старозавітні євреї, здавалося Кондранові абсолютно недостатнім; треба було зникнути, і не лише йому, але й цілому світові: немає бо, справді, иншого способу віддати Богові данину захоплення і поваги, гідної Його.

«Він побачив, що Бог не має потреби в жодному творінні; що Його власний Син, Який був усією Його втіхою, мусив принести в жертву Йому Своє життя; що лише принесення в дар самого себе і всіх инших, разом з Ісусом-жертвою, було б гідним Його величі, і що любити – цього не є досить, якщо не бажаєш віддати самого себе – разом з Його Сином – за Його любов».

Він передає свою спонтанну реакцію за допомогою чітких понять і одразу ж знаходить підтвердження свого почуття: сам Ісус мусив принести Себе в жертву Богові – у найсильнішому значенні цього слова, вчинити жертвоприношення, віддати Себе, як дерево на поталу полум’ю, щоб воно його поглинуло. Любити, не доходячи до цієї межі, не погоджуючись загубити себе разом з Ісусом Христом – будь-яка надія на «оживлення» відкидається – є сміховинним. Наступна цитата чітко формулює цю першу реакцію Кондрана, спрямовану до Божої величі.

«Це світло було таке чисте і таке могутнє, що воно справило на його душу враження смерти, яка потім ніколи не загладиться. Він усім серцем віддав себе Богові, щоб бути зведеним у ніщо на Його честь, і щоб ніколи вже не жити инакше, крім як у такій настанові духа».

Молодий хлопець повертається до своїх ігор, навчання, товаришів, але враження було таким сильним, що він ніколи його не забуде. «Враження смерті» – немов Бог зруйнував все, що не є Ним, у душі Кондрана. Варто появитися сонцю, як усі зірки немов би гаснуть; весь всесвіт, все те, що досі приваблювало, зачаровувало, притягало око, розум, серце юного Кондрана, – раптом виявилося без кольору, вільним від усякої спокусливости, привабливости, всякого зацікавлення. Одна-єдина Істота займає все місце, – чарівна, несхожа на инших. Але молодий хлопець не намагається схопити Її, щоби втішатися Нею, – він намагається загубитися в Ній «задля любови до Неї».

«Щоб бути зведеним у ніщо». Будьте обережні із цією фразою! Є певний демонічний аспект отого «нічого»: це зневага існування, відмова від нього, запал руйнувати і саморуйнуватись. А тут йдеться про зовсім инше, Боже, прагнення до самознищення, яке народжується з любови, не для того, щоб стати нічим, а щоб стати иншим. Це дерево, яке прагне стати вогнем, це приношення на вівтарі, яка очікує звільнення від своєї субстанції через проникнення в нього Христа.

Той, хто любить, насправді не може не розуміти цієї непереборної потреби: не лише виразити свою любов, але й надати їй непохитного підтвердження. Однак лише єдиний доказ наділений таким характером: жертвувати, відмовлятися від себе, віддати своє життя за того, кого любиш, – на честь Бога, Якого любиш.

«Тепер він знав, що весь цей світ повинен бути спасений за гріхи людей, що Божа чистота, святість і справедливість мали до них надзвичайну відразу, і що вони споглядали з радістю лише Ісуса Христа і те, що пронизано Його Духом».

І ось у його думці виникає новий образ. Це зіставлення Бога і всесвіту являє не лише видимий контраст між Творцем і творінням, між «тим, хто є», і тим, що може існувати лише через Бога, але також протиставлення, непримиримий антагонізм, кричущу несумісність між божественною святістю, неймовірною чистотою, і брудом гріха світу. Про цю несумісність писав ще Ісая: «Горе мені, бо я занапащений! Бо я чоловік нечистоустий… очі мої бачили Царя, Господа Саваота!» (Іс. 6:5).

Але в темряві цього грішного світу існує точка світла: Ісус Христос, на Якому погляд Отця відпочиває з утіхою.

«Бо ж, оскільки він був у безодні своєї нікчемности перед Божою святістю і в палкому бажанні пожертвувати собою на Його славу, – то отримав надзвичайну радість побачити Сина Божого, Який є постійною жертвою Свого Отця… Він пізнав, що жертва Ісуса Христа є здійсненням прагнення всіх тих, які самі бажали бути принесеними в жертву, але вважають себе нездатними гідно вшанувати Бога своїм жертвоприношенням. Прославити безконечно Божу святість, справедливість, самодостатність, – одним словом, всю безконечність вічного Отця, – це принести Йому Його мертвого Сина, підтверджуючи, що не лише всесвіт, але й Він, Син, сам мав бути зруйнованим у Його присутності. Він побачив, що ніщо не було гідне Бога, крім єдиної жертви Ісуса Христа».

Ісус Христос – не лише радість для погляду Отця, але також надія для юного Кондрана. Він зрозумів, що самопониження, якого він прагнув, і навіть принесення в жертву цілого всесвіту, було б недостатнім, неспроможним віддати Богові належну Йому шану. Не досить, щоб жертва була пожертвувана, потрібно ще, щоб вона стала гідною Бога! І Кондран, з огляду на цю всесвітню неспроможність гідно вшанувати Бога, в Якому він щойно побачив красу, впав би в розпач, якби думка про Ісуса Христа, «жертву чисту, жертву святу, жертву непорочну» не принесла йому надії. Він розуміє: для того, щоб Отця належно вшанувати безмежною честю, принести в дар можна лише жертву Ісуса Христа, офірувати її, розчинитись у ній.

Знову з’являється лейтмотив цього безсмертного твору: сам Ісус Христос, досконалий «поклонник», «мусив бути зруйнований», вмерти, щоб преобразитися. Бо поклонятися – це самопонижуватись, поступитись місцем тому вогню всепоглинаючому, яким є слава Божа, живий Бог, що поспішає стати «всім у всіх».

Чудесне одкровення породило в Кондрана надзвичайну пошану до Літургії, де перебуває, віддана в розпорядження тих, хто прагне вшанувати Бога належним чином, жертва самого Ісуса Христа. Саме тоді він зрозумів, що колись стане священиком, що стане людиною Літургії.

Попередній запис

89. Знайти – це шукати

Наступний запис

Хто пристає до Бога, той і з Ним одним духом