Ваш лист змусив мене пригадати одну дуже скромну, смиренну жінку, яку я зустрів ось вже понад тридцять років тому.
Молодий священик, я мешкав тоді в кімнатчині, яку мені винайняв один мій приятель, поблизу базиліки на Монмартрі[1]. Ця жінка мешкала в тому ж кварталі і приходила сюди прибирати помешкання. Тож мені траплялося розмовляти з нею, поки вона підмітала мою кімнату. Вона мені здавалась тоді дуже літньою. Сьогодні моє уявлення щодо віку було б дещо иншим! Дрібненька, швидка в роботі, непомітна як тінь, вона, здавалося, немов вибачалася за те, що існує.
Її чеснота – можливо, мені слід сказати: її святість – була, з усією певністю, дуже великою. Щоб відкинути будь-які сумніви, достатньо було звернути увагу на її погляд – єдиний просвіт в її внутрішній світ, крізь який пробивало інтенсивне і чисте світло.
Її можна було побачити в базиліці, як вона молиться: дуже довго, майже завжди навколішки, очі звернені до того місця на вівтарі, де зазвичай розташовуються Пресвяті Дари. Про неї говорили, що вона віддає біднішим від неї половину свого нужденного заробітку.
Мені треба було вам її представити, щоби ви знали всю передісторію діялогу, про який я хочу вам розповісти, – діялогу водночас стислого і дуже багатого в духовному значенні.
Одного разу, бажаючи, щоб вона згадала у своїй молитві і групу реколектантів, для яких я мав проповідувати, я попросив її: «Моліться, щоб я міг добре говорити їм про Бога». І тут у неї вирвалось: «Ох, тільки не говоріть їм про Бога!» Але одразу ж, зніяковіла від щойно сказаного, вибачилась: «Я якась нерозумна. Не знаю, чому я вам це сказала». І я нічого більше не зміг з неї витягнути.
Поза тим, мене сильно заінтригувала ця дивна коротенька фраза, сказана з таким переконанням. Починаючи з цього моменту, я став уважно приглядатися до її внутрішнього життя.
Ще одне її зауваження, яке прозвучало, коли вона повернулась із релігійних наук, дало мені змогу зробити крок вперед у відкритті її думок: «Я була така рада, – довірилась вона мені, – проповідник говорив, що Бога неможливо осягнути розумом». – «Я гадав, ви маєте велике бажання пізнати Бога?» – «Так, але не осягнути. Завжди, коли я думаю, що Бога не можна осягнути, я почуваюсь так, немов купаюсь у лагідному-прелагідному світлі».
Чи я помиляюсь, коли вважатиму, що ви знайдете в цих простих словах скромної жінки відповідь на запитання, що ви їх поставили?
Якщо ми не відмовимося від думки пізнати, осягнути Бога нашими власними засобами, ми ніколи не наблизимось до Нього насправді. Потрібно не лише піднятися над пізнанням на рівні почуттів, але й над раціональним. Скільки молитовних душ зазнають поразки в пошуках Бога, через те, що не погоджуються умертвити свою уяву й чутливість, або через те, що обмежуються уявою про Бога, не розуміючи що Бога так само не можна охопити нашими міркуваннями, як океан не можна вичерпати рибальськими сітями.
Вона, скромна жінка, знала, що всі гарні думки здатні допомогти нам досягти мети на шляху до Бога, але перешкоджають, якщо ми на них зациклимось, проникнути в Його тайну. Вона сказала, на свій спосіб те, що Босюе[2] пояснив більш красномовно, якщо не більш проникливо, про «високу неосягненність Бога»: «Що більше ми просуваємось у пізнанні Бога, то більше бачимо, так би мовити, що не знаємо про Нього нічого, що було б гідним Його; підіймаючись над усім, що ми коли-небудь думали чи що могли б думати у вічності, ми хвалимо Його в Його неосягненній істині, ми губимось у цій славі».
Передусім слід відмовитись від думки пізнати Бога тут, на землі, таким, як Він є, щоб Бог влив усередину нашої душі таке знання про Нього, яке є водночас осяйною певністю Його існування і Його присутности і цілковитим незнанням того, чим є Він сам. Це Бог, Який сказав Мойсеєві: «Побачиш Мене ззаду» (Вих. 33:23). Однак, поки перебуваємо на землі, ми не зможемо споглядати Його обличчя. Святий Тома Аквінський надзвичайно проникливо написав на цю тему кілька рядків: «Коли ми досягнемо краю нашого пізнання, то знатимемо Бога як когось невідомого. І наш дух проникне, у досконалий спосіб, у пізнання Бога саме тоді, коли він пізнає, що божественне єство переважає все, що він здатний пізнати в земному житті».
Один з найкращих доказів присутности і діяльности в нас найвищого дару Святого Духа – мудрости – є той смак неосяжности Бога, та радість прагнути говорити про неї, та ніяковість, коли ми чуємо слова тих, хто стверджує, що може відкрити нам Бога, а також ця потреба забутися в молитві, дозволити безодні Божої неосяжности поглинути себе, як прозорі води поглинають шукачів перлів.
Однак, звісно, перш ніж досягнути такого стану, необхідно довго пізнавати Бога розумом через розважання над Його Словом або через споглядання Його рис, що Його творіння відображає як дзеркало. Бажати просуватися в цьому швидше, аніж діятиме благодать, було б великим зухвальством.
Бажайте з усіх сил пізнати Бога, шукайте Його. І нарешті, у цілковитій довірі, вручіть Йому себе, аби Він увів вас у ту безмежну сферу, що незмірно переважає те, що наші людські здібності спроможні збагнути. Перебувайте там в очікуванні, вбогі і маленькі, і Він об’явиться вам у всій величі. Полюбіть Його сутінки, і Він прийме вас у Своєму світлі.
«Того часу, навчаючи, промовив Ісус: Прославляю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що втаїв Ти оце від премудрих і розумних, та його немовлятам відкрив. Так, Отче, бо Тобі так було до вподоби!» (Мт. 11:25-26).
[1] Базиліка на Монмартрі (Сакре-Кер) – церква Пресвятого Серця, збудована наприкінці XIX ст. на верхівці Монмартрського пагорба в Парижі (архітектор – Поль Абаді). Основним завданням її побудови, рішення про яку приймалося на рівні Національної асамблеї 1873 р., було підняття морального і релігійного духу нації після поразки у франко-прусській війні і Паризької комуни
[2] Босюе, Жак-Бенін (1627-1704) – французький прелат, проповідник, письменник, автор і укладач трактатів про молитву