Студент-мусульманин прийшов мене відвідати: читання «Зошитів про молитву» стало причиною того, що він побажав зі мною зустрітися. Наприкінці розмови, збираючись уже іти, він сказав мені з чарівною ввічливістю, що хотів би залишити мені на згадку про свій візит і як знак вдячности мусульманську легенду. «Вона обов’язково вам сподобається», – додав він. І розповів її.
Справді, вона так сподобалась мені, що сьогоднішній лист є тільки переказом цієї легенди.
Однієї ночі, сповнений відваги і завойовницького запалу юнак постукав у двері своєї коханої. Вона запитала: «Хто там?» Він відповів: «Це я». Вона відмовилась відчинити і суворо наказала: «Йди геть». Юнак, відійшов, розшалілий від гніву, зі словами, що він її забуде, що він уже її забув. Він обійшов весь світ. Але так і не зміг забути. І любов знову, неухильною рукою, привела його до дверей коханої. Відбувся той самий діялог, що й першого разу. Вона лише додала, випроваджуючи його, одну маленьку фразу: «Ти не сказав одного слова, яке дозволило б мені відчинити двері». Обурений, заінтригований, пригнічений, він відійшов, але цього разу не для того, щоб шукати забуття в далеких подорожах. Він усамітнювався і довго роздумував. Гнів і пристрасть поступово поступалися місцем мудрості. Його любов знайшла в глибині те, що він загубив у гніві, і через багато років привела його, скромного, смиренного і ще більш палкого, аніж будь-коли, до дверей коханої. Він несміливо постукав. «Хто там?» – Тихим голосом він відповів: «Це ТИ». І двері одразу ж відчинилися.
Мій відвідувач не прокоментував своєї легенди. Хіба є така потреба? Вона прозора, немов вода гірського потоку. Підносити молитву – це стукати в двері, за якими палає велике божественне життя, осяйне світло, любов і радість. Коли, звільнившись від себе і поступившись помалу місцем у своїй душі Господеві, той, хто стукає, зможе сказати в усій істині: «Це ТИ», – тоді відчиняться двері для такого єднання з Богом, якого Він так давно бажав.