Пані, щоб відповісти вам, я хотів би відтворити духовну еволюцію вашого чоловіка, але це важко зробити. Як, якими шляхами він досягнув того осяйного внутрішнього життя, що не може не вражати? Це таємниця Господа. Правда в тому, що протягом років я був свідком і повірником його духовних зусиль, але найважливіше відбувалося всередині нього, на глибині, куди я не мав доступу. Спробую, однак, відтворити основні етапи його молитовного життя, такими, як я зміг їх побачити.
Коли я з ним познайомився – ось вже скоро мине дванадцять років, – це був, і ви знаєте це краще, ніж я, чоловік глибокої віри. Він майже завжди поводився як віруюча людина: коли хтось із його дітей був хворий, коли він мав прийняти важливе ділове рішення, коли з вами сталося велике нещастя – його першим поривом було прибігати до Бога. Пригадайте, з якою вірою в божественне отцівство він любив цитувати слова Христа: «Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам» (Мт. 7:7).
Одного дня, я мав відчуття, начебто він щойно увійшов у нову духовну фазу. Справді, під час розмови з ним мені здалося, що кілька місяців тому його молитва змінилась: він не просив більше в Бога тимчасових благ, а благ Царства, і то з якою наполегливістю! Коли я зробив йому зауваження, що просити в Бога про наші тимчасові блага цілком природно, він пригадав мені слова Христа: «І не шукайте, що будете їсти, чи що будете пити, і не клопочіться. Бо всього цього й люди світу оцього шукають, Отець же ваш знає, що того вам потрібно. Шукайте отож Його Царства, а це вам додасться!» (Лк. 12:29-31). У ньому жило палке бажання благодаті, і він щораз то більше досвідчував цю благодать: благодать ця змушувала його виправляти свої помилки і провадила до глибшої молитви, благодать миру і радости, яка, через нього, заторкувала душі тих, хто приходив спитати в нього поради – саме в цей момент, як пригадуєте, він з такою сердечністю переймався долею одного юного злочинця.
Кілька років згодом я зрозумів, що цей етап також минув. Одного дня ми розмовляли про молитву, Він процитував мені ось цю фразу одного містика: «Яка різниця між тим, хто йде на бенкет задля бенкету, і тим, хто йде туди, щоб зустріти жениха!» Як часто, у наступні місяці, у словах і листах повертався він до ось цих віршів із псалмів, в яких відображався стан його душі: «Боже Ти Бог мій, я шукаю від рання Тебе, душа моя прагне до Тебе, тужить тіло моє за Тобою в країні пустельній і вимученій без води…» (Пс. 63:2); «Душа моя спрагнена Бога, Бога Живого! Коли я прийду й появлюсь перед Божим лицем?» (Пс. 42:3); «Я руки свої простягаю до Тебе, душа моя прагне Тебе, як води пересохла земля!» (Пс. 143:6). Було ясно, після розмови з ним, що він не прагнув ані благ цього світу, ані навіть у певному сенсі, благ Царства, ані дарів Божих, – але прагнув дару Бога, самого Бога.
Роки минали, це бажання його випалило: він жадібно читав великих духовних авторів, знайомився з людьми, які розмовляли з Ним про Бога. Це було так, немовби він постійно намагався відкрити секрет: спосіб зустріти Бога, Який схопив його і більше не відпускав. Було щось надзвичайно зворушливе в цій потребі Бога – нетерплячій і умиротвореній водночас, що виходило з найбільших глибин його єства, яке назовні виявлялося в його розмовах зі мною, яке, певна річ, мало знаходити вияв у його молитві. Я гадаю, що ваш чоловік досягнув тоді, можна сказати, автентичної євангельської свободи – не через огиду до земних благ, але завдяки зачаруванню, яке викликало в ньому добро, незрівняно бажаніше.
Згодом надійшов час, коли я, збитий з пантелику, запитував себе, чи його запал, бува, не ослаб, – я вже не помічав, щоб його серце палало Божою «лихоманкою». В кожному разі, я не знаходив приводу непокоїтись, оскільки мир, радість, я навіть сказав би – Дух Святий випромінювалися з нього. І свідчення цьому ота його осяяність, яка постійно зростала. Саме в цей період він підготував до хрещення свого професора-єврея, якого ви так часто приймали в себе. Але я зле визначив дію благодаті в ньому, аж до того дня, коли, мимоволі, він дав мені ключ до розуміння, заговоривши про те, «що переважало бажання». Я попросив його пояснити це. Ось, майже дослівно, що він мені відповів: «Це правда, протягом років, все моє внутрішнє життя було незаспокоєним прагненням Бога. Згодом, одного разу, це бажання немов померло. Я дуже злякався – був переконаний, що загубив Бога. Замість відчуття інтенсивного життя, яке викликало в мені нестримне бажання зустріти Господа, загубитися в Ньому, – прийшла порожнеча, духовна в’ялість, я вже не знав, чи вірую ще, я був певен, що вже не люблю Його, бо не знаходив у собі найменшого бажання. Вас не було поряд, щоб допомогти мені зрозуміти волю Божу. Я мав відчуття, що звільнився з тривалої ілюзії. Я був водночас спокійний і спустошений – у тому сенсі, в якому говорять про спустошену землю. Світло прийшло до мене тоді, коли я пригадав собі, з деякою ностальгією, молитву, яка в попередні роки так часто вихоплювалась у мене: “Господи, я маю голод і спрагу за Тобою”. Я вперше зрозумів, що ця молитва не була достатньо “вбогою”: “Я відчуваю голод… спрагу…”, оте “я” надто вже “випиналося”, було надто живуче, тож його слід було “розп’яти”. Крок за кроком, я відмовлявся від благ цього світу, згодом – від благ Царства, тепер мені потрібно відмовитись від бажання самого Бога. В тому сенсі, що я не повинен більше бажати союзу з Богом для себе, а бажати його для Бога, що це не повинно бути моїм бажанням, а бажанням Бога в мені». Ми довго розмовляли того дня про цей новий етап його молитовного життя.
Коли, через кілька місяців, я дізнався що він загинув внаслідок нещасного випадку, мені пригадався уривок з «Життя святих мусульман» Еміля Дерменгема, що він його з такою радістю цитував мені під час нашої останньої розмови: «Голос закричав до мене: “О, Абу Язиде, чого бажаєш?” І я відповів: “Бажаю нічого не бажати, бо я є тим, чого бажають, а Ти – той, хто бажає”».