Коли в червні 1986 року кардинал Уго Полетті приставив мене до отця Кандідо Аманті, щоб допомагати йому в служінні екзорциста, мені відкрився новий світ, про який я до того нічого не знав.
Завдання екзорциста переважно полягає у втішанні та просвітленні людей, щоб позбавити їх від зайвих страхів чи виправити їхню неправильну поведінку (звернення до магів, ворожок тощо); також екзорцист має наблизити душі до Бога, відновлюючи їхнє життя у вірі та молитві, сприяючи їхній участі в богослуженнях, святих таїнствах та заохочуючи до регулярного читання Божого Слова. Протягом мого священичого служіння я ніколи ще не мав стільки можливостей наблизити до Бога та Церкви так багато осіб чи родин. Більшість із них потребувала не екзорцизму, а простого щирого навернення.
Згодом я почав дедалі краще розуміти, наскільки потрібні екзорцисти і наскільки, на жаль, бракує відповідно підготовлених представників Церкви в католицькому світі. Власне на цих двох проблемах я і зупинюся в цьому вступному розділі.
Утім спочатку повинен згадати про дуже визначну для мене подію, яка однієї миті просвітила мене в цій проблематиці, відкривши можливість спілкування на національному та міжнародному рівнях.
Наприкінці вересня 1990 року вийшла моя книжка «Розповідь екзорциста». Я не думав, що вона матиме ефект бомби. Кілька днів по тому я зустрів одного п’ятдесятирічного священика, який зупинив мене і сказав: «Я прочитав Вашу книгу на одному диханні. Запевняю Вас, що все те, що Ви написали від першого до останнього слова – це речі, про які мені ніколи ніхто не розповідав». Згодом я отримав дуже багато приємних листів, які надіслали кваліфіковані екзорцисти: всі в один голос стверджували свою безумовну апробацію моєї книжки. І почалася тривала низка рецензій та інтерв’ю: телебачення, радіо, практично всі найвідоміші часописи, особливо світські. У 1991 році Радіо Марія, яке слухають по всій Італії, присвятило моїй книзі серію передач (із 12 лютого по 24 вересня). Не варто навіть згадувати, що це виявився найефективніший спосіб реклами моєї книжки та викладених у ній ідей. Додам до сказаного вище неймовірну кількість конференцій, листів, зустрічей, які надали мені можливість краще ознайомитися зі згаданими вище двома проблемами, які я прагну викласти, нехай і стисло.
По-перше, чому такий великий попит на екзорцистів? Невже демон став лютішим, аніж був колись? Чи можемо ми стверджувати, що випадків одержимости та інших проявів демонської діяльности стало набагато більше? На всі ці запитання я можу дати лише ствердну відповідь. Раціоналізм, дедалі більше поширення атеїзму серед широких мас і деградація, зумовлена західною споживацькою моделлю, стали причиною жахливого занепаду віри. І «математично» очевидно, що там, де зменшується віра, збільшується марновірство.
Цей сучасний сплеск марновірства підживлюється багатьма чинниками. Кіно, телебачення, радіо та преса стали засобами поширення не лише порнографії, але й магії, спіритизму, окультизму та східних вірувань. Окрім того, деякі масові заходи, зустрічі та дискотеки поширюють підсвідомі навіювання, сатанічний рок тощо. Найгірші наслідки можемо побачити в поліційній хроніці, коли деякі зловживання призвели до злочинів. У всіх західних газетах найпопулярнішою сторінкою є гороскоп. Говорячи про Італію, ми одразу ж згадуємо легалізацію абортів та поширення наркотиків: дві суспільних виразки, які часто пов’язані з диявольською діяльністю. 30 жовтня 1991 року третє засідання Касаційного суду визнало, що хіромантія – законне джерело заробітку та суб’єкт податку на прибуток, як і графологія, астрологія та паранормальні науки.
Наслідки? До магів, ворожок, хіромантів та чаклунів звертається майже… 12 мільйонів італійців. Нелегко вести статистику, але ці дані, які виглядають дуже правдоподібно, були представлені на конгресі в Перуджі (1-3 березня 1991 року) до теми: Магія, нові релігії та езотерика в Італії. Додаємо до цього масове поширення сатанічних сект і спокійно констатуємо, що пересічні громадяни не знаходять підтримки та захисту ані з боку держави (у додатку я наведу думку одного лікаря), ані Церкви.
Я б хотів, щоб ці 12 мільйонів італійців звернулися до священиків, а не магів. Однак необхідно врахувати, що їхня віра зменшилася до розмірів тліючої вуглинки. Згідно з одним дослідженням ISPES[1], що організували часописи Famiglia Cristiana та Jesus, лише 34 % італійців вірять в існування диявола. Що тут додати? Vita pastorale 1992 року опублікувала цікаву статтю Армандо Павезе, в якій йдеться про те, що окультних служителів є приблизно 100 тисяч, і всі вони вважають себе справжніми професіоналами з величезним досвідом; священиків в Італії на той час було 38 тисяч і всі вони були повними невігласами щодо екзорцизму.
У додатку до розділу я наведу есей про «хресну дорогу» мирян, які шукають екзорциста. Але ж наскільки складно знайти хоча б такого священика, який просто вислухає вас із мінімальним розумінням, передбаченим християнським милосердям! Та тут йдеться про невиправдане невігластво, на якому хочу зупинитися, як я це зробив з темою звернення людей до магів. Це і буде друга тема цього розділу.
Навіть не знаю, протягом якого часу про екзорцизм практично нічого не говорили в католицькому світі, на відміну від протестантів, які завжди жваво обговорювали цю тематику. Я не хочу ні в чому звинувачувати єпископів, але один факт мушу все ж констатувати: практично всі католицькі єпископи жодного разу не провели обряду екзорцизму, ані не були при цьому присутні. Тож стає ще складніше повірити в речі, в які не повірили б навіть екзорцисти, якщо б не побачили на власні очі.
Святе Письмо дуже чітко описує все, що стосується цієї сфери; також існує досвід історії Церкви; є вказівки Канонічного Кодексу. Але весь цей досвід минулого і Вчення Церкви відгороджені від нас браком екзорцистів і практики екзорцизму (я перебільшую, звичайно, адже завжди були окремі випадки та винятки). І проти вчення Святого Письма постав мур мовчання, або ж, що набагато гірше, неправильна інтерпретація певних богословів та біблістів.
Священики, які згодом і стають єпископами, повинні отримати фундаментальну підготовку в цій галузі.
Святе Письмо не допускає жодних двозначностей із цього приводу, використовуючи дуже строгу термінологію, коли йдеться про ці гріхи. Можна навести приклад із Второзаконня (18:10-12), в якому засуджуються прояви марновірства: «Бо гидота для Господа кожен, хто чинить таке». Але більшість сучасних моралістів уже не можуть відрізнити добра від зла; більше не вчать того, що є смертельним гріхом, а що ні; і все це зумовлює те, що вірні ніколи не чули про подібну заборону марновірства. Достатньо розгорнути нові словники морального богослов’я на терміні «забобони/марновірство»: ви просто не зрозумієте нічого з написаного.
Я провів опитування серед багатьох священиків різного віку стосовно того, чи вони поглибили свої знання щодо цієї теми. Вони всі відповіли, що ніколи нічого подібного не вивчали. Щоб виправити ситуацію, необхідно переглянути навчальні програми семінарій та вищих богословських закладів.
До прогалин у навчанні та браку прямого досвіду варто додати, що все ускладнено поширенням доктринальних помилок, які проповідують деякі богослови та біблісти: помилки, які ставлять під сумнів саме існування диявола та його діяльність. Ці «помилки», які прийнято називати «оновленими інтерпретаціями», доходять до того, що заперечують вигнання бісів самим Ісусом Христом, називаючи подібні випадки простими зціленнями. Проти таких думок виступили серйозні авторитетні представники офіційної Церкви, опублікувавши 26 червня 1976 року в Osservatore Romano один документ, який потім увійшов до збірки офіційних документів Святого Престолу[2]. Я навів декілька уривків із нього в моїй книзі «Розповідь екзорциста».
Плоди цієї потрійної причини (брак підготовки та проповідування, брак практики екзорцизму, доктринальні помилки) принаймні частково пояснюють нам становище осіб, які звертаються до магів, і недовірливе ставлення певних священнослужителів. Я не втомлюся повторювати, що йдеться про об’єктивний стан речей, перед обличчям якого опинилися представники Церкви: священики під час навчання в семінаріях не отримали підготовки щодо існування сатани, його діяльности, способів боротьби з ним, причин випадків опанування бісами тощо. І все це тому, що богословські курси, як уже було сказано вище, оминають вчення стосовно цього.
Окрім того, священики ніколи не займалися екзорцизмом і ніколи не асистували при проведенні цього обряду, тож часто вони потрапляють під вплив певних течій вивчення богослов’я та Святого Письма, які не дотримуються доктрини Церкви, вважаючи її бачення існування та діяльності диявола пережитком Середньовіччя.
Ось чому люди більше не отримують від священнослужителів ні пояснення, ні розуміння, ні допомоги, ні простого співчуття. От вони і йдуть до магів!
Також було опубліковано дуже тривожну статистику щодо італійських богословів. Я говорю про тривогу, бо, по суті, висновок дуже простий: третина богословів не вірить в існування диявола, інші дві третини теоретично погоджуються з його існуванням, але не вірять у його «земну» діяльність і відмовляються враховувати її у своїй душпастирській практиці. За таких умов дуже мало місця залишається для тих, хто вірить і намагається запобігти трагічним наслідкам: це винятки, які повинні йти проти течії і яким потрібно витримати численні глузування та подолати безліч перешкод. До таких висновків я прийшов на підставі статистичних досліджень, проведених у Західній Німеччині 1974 року[3] та опублікованих також і в Concilium[4] (1975, 3, с. 112). До цього варто додати статистику з книжки «Дияволи, демони, одержимості»[5]. Ці дані збігаються з інформацією із багатьох богословських статей та моїм досвідом. У додатку я наведу причини того, чому один із найвідоміших французьких богословів так не погоджувався з іншими своїми колегами.
Ця статистика стосується богословів, але їхній вплив на сучасну ментальність клиру більш ніж очевидний. Не було проведено статистичних досліджень серед священиків, але я переконаний, що отримані результати були б дуже подібними, що можна припустити на основі практичної діяльности священнослужителів.
Багато хто здивувався й образився, оскільки в моїй книжці «Розповідь екзорциста» я навів відповіді деяких єпископів, зауваживши, що не треба рівняти всіх під одну лінійку, адже там, де є екзорцисти, там і єпископи дуже чутливі до цієї проблематики. Повторюю деякі з відповідей: «Я з принципу не призначаю екзорцистів»; «Я вірю лише в парапсихологію»; «Хто ж вам вбив у голову всі ці дурниці?». Тепер я проводжу екзорцизм над одним юнаком, з яким єпископ навіть не захотів розмовляти: він відмовився зустрітися з ним, відмовився призначити екзорциста, а батькам, які наполягали, заявив: «Якщо тут хтось і є одержимим, то це явно ви».
Під час моїх зустрічей із єпископами я завжди натрапляв на тактовне ставлення до мене, хоча ця тактовність не завжди втілювалася в конкретні вчинки. І все ж я не втратив нахабства «старої школи» католицьких священнослужителів. Одному з єпископів я сказав: «Вас призначили наступником апостолів. Але від Вас залежить, чи Ви наслідуватиме їх: якщо Ви не займаєтеся екзорцизмом, то Ви не чините так, як вони». З іншим мені довелося проявити більшу рішучість. Я порадив йому повісити таке оголошення при вході в курію: «У цій єпархії не займаються екзорцизмом, оскільки не вірять обіцянці Ісуса Христа, що Його іменем можна виганяти бісів. Якщо вам потрібен екзорцист, зверніться до англіканців, п’ятдесятників або баптистів, які повірили Богу і проводять обряди екзорцизму». У відповідь я отримав лише обіцянку «обдумати цю проблему». Вважаю, що в наступному розділі знайдуться причини для таких роздумів.
[1] Тепер Eurispes – інститут, що займається політичними, економічними та соціяльними дослідженнями (Прим. перекл.).
[2] Документ Fede cristiana е demonologia (Християнська віра і демонологія): EV 5/1347-1393 (Прим. автора).
[3] Книга «Нові розповіді екзорциста» вперше побачила світ у жовтні 1992 року (Прим. перекл.).
[4] Concilium – міжнародний богословський часопис, заснований 1965 року. Від 2008 року головна редакція розташована в Ченнаї (колишній Мадрас), Індія (Прим. перекл.).
[5] К. Lehman, Diavoli, demoni, possessioni. Queriniana, Brescia 1983, c. 27, 115.