Все походить від Бога. Добро і зло завжди існували. Краще прийняти це, аніж боротися з цим.
Все дозволено Богом – «Жодна волосина з вашої голови не впаде без Божої волі» – але це не означає, що Він цього всього прагне. І аж ніяк не є правдою те, що добро і зло завжди співіснували. Є філософські та релігійні концепції, які ґрунтуються на цьому твердженні, неначе йдеться про дві вічні сили, що перебувають на одному рівні. Ні, одне знищило б інше, як сказав би Данте, через абсурдну суперечність. Одвічним є лише Бог. І Бог створив лише добро, саме тому Святе Письмо описує Його як Бога, Який радіє, що Його створіння гарні й добрі, сповнені життям і радістю.
Зло увійшло у світ, коли Бог вирішив створити надзвичайні форми буття, які були б наділені розумом і свободою. Свобода, і для ангела, і для людини, є чимось надзвичайним і незамінним. Зло розпочалося через провину ангела, а згодом і людини, які зловживали цим Божим даром. Саме тому зло не одвічне, а народилося тоді, коли частина ангелів вирішила повстати, і коли Адам та Єва не послухалися Бога. Дотепер ми бачимо, як проявляється Боже милосердя і мудрість: допускаючи існування зла (оскільки Він не може відмовитись від своїх створінь чи обмежити надані Ним можливості), Бог навіть із чогось злого намагається отримати добро. Саме тому хвороби, біль, переслідування і все те, що є злом, нехай і не походять від Бога, та все ж можуть сприяти освяченню і, відповідно, добру.
Я б хотів дізнатися, який зв’язок існує між свободою і спокусою, а також між свободою й одержимістю.
Всі люди можуть бути суб’єктом диявольської спокуси, тобто відкриті на звичайний вплив сатани. Але наша свобода завжди може перемогти будь-яку спокусу. Святе Письмо запевняє нас, що Бог не допускає спокус, які перевищують наші сили; тобто ми можемо і повинні протистояти дияволу «тверді в вірі» (1Пт. 5:9); а якщо ми будемо протистояти йому, то «утече він від вас» (Як. 4:7). Але ми повинні використовувати засоби благодаті, які нам посилає Господь, згідно з Його засторогою: «Пильнуйте й моліться, щоб не впасти на спробу» (Мт. 26:41).
Набагато складніше говорити про зв’язок між свободою та диявольською одержимістю. Переважно одержимості йдеться про свавільне використання свободи, тож сплачуються наслідки провини, яка призвела до одержимости. Бувають випадки «невинної» одержимости (зумовленої Божим промислом або закляттям), тоді людина переживає її всупереч своїй свобідній волі й поводиться так само, як перед обличчям більшости людських страждань, наприклад, хворіб. Будь-яка одержимість не позбавляє свободи, окрім як у період загострення, коли людина не усвідомлює, що вона робить і каже. Але залишається свобідне судження, яке гарантує можливість чинити добро або зло, освячуватися або заподіювати собі шкоди.
Чому Господь допускає народження невинної дитини з певними хворобами або ж вона взагалі народжується біснуватою?
Цю проблему також необхідно розглядати з точки зору проблеми болю і зла. Подивіться на хрест Спасителя, на воскресення, яке було потім, і тоді, можливо, щось стане зрозумілим. Існують страждання, які не мають раціонального пояснення, якщо їх аналізувати з точки зору земного життя, але набувають сенсу з перспективи вічности. Щоб краще зрозуміти, порівняймо дитину, яка народжується одержимою, з дитиною, яка народжується із серйозним захворюванням. Чому Бог, Який прагне тільки добра, допустив це? Довірмося Йому та Його мудрості, що Він зможе з цього зла, якого Він не хотів, отримати добрі плоди.
Чому Icyс Христос не звільнив Юди Іскаріота від диявола? Бог завжди поважає нашу свободу, навіть якщо ми її неправильно використовуємо. Ми знаємо, що Він хоче, щоб усі спаслися, що Він помер за всіх нас, що ніхто наперед не призначений для пекла; також ми знаємо, що Бог не прагне смерти грішника, а хоче, щоб він навернувся і жив. Але, як уже було сказано, Бог пропонує Свої дари, а не нав’язує їх. Людина завжди може відмовитися від них. Я переконаний, що Юда мав надзвичайні дари завдяки знайомству із Христом, завдяки тому, що жив з Ним, і мав можливість стати кимось більшим, аніж звичайним злодієм. Хтозна, скільки спроб вчинив Господь, щоб навернути його. Лише вперте й наполегливе відмовляння від благодаті могло привести його до такого кінця. І це стосується не тільки Юди, але й кожного з нас.
Я часто вночі чула вдома дивні звуки, які заважали спати. Згодом ми дізналися, що перед нами в цьому будинку жив чоловік, який повісився. Відповідно до поради одного друга з «Відновлення в Дусі» ми замовили заупокійну службу за цього померлого, після чого звуки зникли. Я можу навести ще кілька прикладів, пов’язаних з померлими, тож у що треба вірити, а в що ні?
Це дуже поширена тема, яку дотепер так і не поглиблено. Я вважаю, що це потрібно розглядати з біблійно-богословської точки зору: яким є життя померлих і самих демонів до Страшного суду? Що вони роблять? Дещо вже було сказано, але варто знову поговорити про це.
Деякі речі становлять частину загального Вчення Церкви. Почнімо з ангелів. Відомо, що ангели й демони здійснюють певну діяльність, позитивну чи негативну (залежно від того, чи йдеться про ангела, чи про демона) щодо людей. Апостоли Петро і Яків одноголосно стверджують, що демони ув’язнені в безодні, очікуючи Страшного суду; святий Павло пише, що праведні будуть судити ангелів разом із Христом. Очевидним є те, що вибір ангелів та демонів – остаточний і незворотний, а ув’язнення демонів не перешкоджає їхній діяльності, і звичайній, і надзвичайній, у чому ми вже переконалися. І ця діяльність триватиме до кінця світу.
Щодо людських душ, ми знаємо, що для них період випробувань закінчується зі смертю. Однак в очікуванні Страшного суду, що вони можуть зробити щодо світу живих? Догма про сопричастя святих говорить про діяльність блаженних: вони можуть отримувати наші прохання і заступатися за нас. Дотепер нічого не сказано про душі в пеклі.
Особливо цією проблематикою цікавляться миряни. Однак чого по-справжньому бракує останнім часом, так це зацікавлености богословів, які абсолютно призабули про тему потойбічного світу. Оскільки думки богословів завжди крутяться навколо душпастирської діяльности, то і священики також пішли шляхом цієї байдужости. Як наслідок, ми зіткнулись із величезною прогалиною в проповідуванні щодо останніх речей; прогалина і в проповіді, і в катехизмі: і йдеться не тільки про голландський варіянт, який критикували одразу ж після виходу, а згодом занадто часто імітували інші післясоборні катехизми.
Я не можу заперечити того, що за таких обставин навіть екзорцисти деколи почуваються розгубленими перед обличчям проблем, які вони неспроможні вирішити через недостатню богословську підготовку. Цим і зумовлені численні гіпотези, зокрема щодо одержимости. Утім потрібно бути сліпим, щоб не зауважити, що сучасний світ очікує від нас відповіді на нові проблеми або ж на проблеми, що були сформульовані по-новому. А ми, священики, у такій ситуації здаємося непідготовленими, невпевненими, розділеними й незацікавленими. Навіть якщо йдеться про обставини, які безпосередньо стосуються нас і належать до нашої компетенції. Як би там не було, я абсолютно підтримую те, про що йшлося в наведеному прикладі.