Якби зло і гріх залежали тільки від твого вибору, ти міг би їх цілковито уникати. Та насправді це не так: ти можеш легко зауважити власні слабкості й усяку співучасть з гріхом, що живуть у твоєму серці і твоєму тілі (труднощі з пануванням над своїми почуттями, своїм характером чи інстинктами, схильність до егоїзму чи зарозумілости тощо). А твоя свобода зранена тією мірою, що, попри твою добру волю, брак любови – частина твого щоденного хліба. Так відбувається тому, що гріх і зло «царювали» ще до тебе й увійшли у твоє серце ще на світанку твого життя. Як і чому?
Те, що Бог створив, Він зробив «добрим», а у випадку людини навіть «вельми добрим» (Бут. 1:31). Тож Бог не є творцем зла та гріха: спочатку диявол, а за ним людина за своїм вибором і від самого початку грішать і нищать себе. Ця трагедія тим більше болісна, бо торкається нас усіх, хочемо ми того чи ні. Господь створює нас, щоб ми любили один одного і по-братерськи один одному допомагали; Він чинить нас відповідальними одні за одних, солідарними; а гріх очорнює і ранить саме це: батьки, подруги, брати, колеги, які грішать, кривдять не лише самих себе, але й тих, за яких вони відповідальні в любові. Ось чому зло може нашаровуватися, як сніжка, і торкатися навіть найбільш невинних. «Діти розплачуються за пияцтво батьків», – говорить лозунг проти вживання алкоголю; ця закономірність набагато більше справджується, коли йдеться про людські гріхи: кожен гріх, який ти коїш, сприяє пануванню зла, яке ранить усе людство, починаючи від твоїх близьких. Та це лише зворотна сторона величі та краси тієї місії, яку Господь тобі доручив: своєю любов’ю, даруванням самого себе сприяти зростанню тих, хто тебе оточує, поліпшувати світ.
Людство мало свій початок, а отже, гріх також мав початок: саме про це йдеться в образній розповіді про гріх Адама та Єви (див. Бут. 3). Цей гріх має особливу глибину і статус, хоч ми зовсім не знаємо, якої конкретної форми він міг набути: і справді, оскільки до нього не було жодного іншого гріха, його вчинили ще духовно чисті люди; тож він має таку вагому ясність і глибину у відкиненні любови, яких не матиме жоден наступний гріх, який учинили уже зранені люди. Ось чому християнська думка завжди надавала йому особливого значення.
Цей гріх походить від першого подружжя, яке Господь хотів бачити гармонійним, в єдності Дружби з Ним, а також відповідальним за передання цієї Дружби нащадкам: велич і краса місії, яка вимірюється любов’ю і довірою, що їх Господь вселив у людину від самого початку; велич і краса, які пояснюють, з іншого боку, важкість рани, завданої у світі першим гріхом. Якщо висихає джерело, то міліє й уся річка; тому не могла бути передана ані первісна Дружба між Богом і людиною, ані пов’язана з нею глибинна гармонія, в якій Господь замислив створити людство. Ми були зачаті поза цією первісною Дружбою саме через те, що називають «первородним гріхом». Те, що ми народилися смертними, у понівеченому світі, і те, що ми духовно зранені від самого початку нашого існування – усе це лише наслідки первородного гріха.
«Отож я в беззаконні народжений, і в гріху зачала мене мати моя» (Пс. 51:7).