Церква – це потік життя, Любови в сопричасті, а саме життя і сопричастя з Господом.
«Що ми бачили й чули про те ми звіщаємо вам, щоб і ви мали спільність із нами. Спільність же наша з Отцем і Сином Його Ісусом Христом» (1Ів. 1:3).
Отже, Церква – це величезне сплетіння сопричастя між братами в Ісусі Христі, в яких живе той самий Дух, які об’єднані однаковою вірою і звернені до одного Отця. Оскільки «Бог є Любов», оскільки Він – повне сопричастя Отця і Сина у Святому Духові, Він не міг відкрити нам Себе, не дозволивши жити цим сопричастям: ось чому жива Церква відчуває свій обов’язок творити братерство в ім’я Господа.
Церква – це не група осіб, які звернені до Бога, але яких не цікавить доля братів, що живуть поряд із ними; християнські спільноти, котрі б рухалися в цьому напрямі, ішли б просто на смерть. Церква також не є звичайним дружним товариством: дружба, до якої ми запрошені, не є дружбою за нашою міркою, а за міркою Божого серця. Тож Церква потребує водночас братерської дружби і присутности Бога у своєму лоні: такої величезної дружби, яка дає нам змогу відкрити Бога-Любов; такої конкретної і такої святої Божої присутности, яка єднає нас усіх у молитві й поклонінні зв’язками спільности, сильнішими за смерть.
Такою є «атмосфера», в якій християни покликані переживати літургію і таїнства. І справді, чим є літургія, якщо не зустріччю Божої родини, яка поєднана зі Святим Духом в однаковій хвалі Богу, в однаковій братній дружбі, в однаковому прагненні спасіння для всіх і кожного? І чим є таїнства, якщо не конкретними, очевидними знаками, котрі дає нам Ісус, щоб ми були співучасниками Його присутности, Його діяльности та самого Його життя? Літургія і таїнства не відрізають нас від щоденного життя: вони є тією відправною точкою, де ми можемо жертвувати себе Господеві, і де Він може дати нам силу жити глибшим і красивішим життям.