Чи можна навчитися віри? Апостол Павло завжди бажав людям, яких зустрічав під час своїх подорожей, «…щоб Христос через віру замешкав у ваших серцях» (Еф. 3:17). Водночас він запитує: «Але як покличуть Того, в Кого не ввірували? А як увірують у Того, що про Нього не чули? А як почують без проповідника?» (Рим. 10:14).
Дітріх Бонгофер розрізняє два способи сповіщення Євангелія: метод та приготування шляху. Тим самим він порушує питання, які дуже актуальні сьогодні в дискусіях про викладання релігії.
Про методику ми говоримо тоді, коли йдеться про пошук форм чи підготовку допоміжних матеріялів для передачі вчення Біблії, аналізу християнської літератури, закладання моральних основ чи опису подій церковної історії. Таке орієнтування на рівень розвитку дитини закладає основи відкритости на віру.
Приготування шляху здійснюється в зовсім іншій площині та у всеосяжний спосіб. «Приготування шляху, на відміну від інших методів, виходить із чіткого усвідомлення, що Христос сам повинен пройти шлях. Це не наш шлях до Нього, а Його шлях до нас, і він уже приготований»[1]. Цим Бонгофер дає зрозуміти, що ми, батьки та вихователі, не керуємо цим процесом. Він сам готує нам шлях, проте потребує нашої присутности. Чи не захоплюючий виклик!
Чи ми, батьки та працівники Церкви, сповнюємо це завдання приготування шляху – це не так методичне, як екзистенційне питання. Насправді тут не йдеться про те, що ми говоримо, а про те, ким ми є. Здійснювати місію приготування шляху означає для батьків самим перебувати на шляху з Богом, разом з дітьми відкривати правди віри, перемагати разом радощі і труднощі щодення, часто бути винними перед ними та потребувати прощення. Це означає також, що ми ще не досягнули своєї мети, але надіємося на того, хто є «Альфа й Омега, Перший і Останній, Початок і Кінець» (Об. 22:13). Така єдність у всьому поглиблює взаємну довіру.
Готуючи шлях Господеві, ми стаємо «слугами дітей», і водночас перетворюємося в «слуг Слова Божого». Ставши ними, сповнившись вірою, можемо поширювати це Слово, якщо воно припало нам до серця, якщо воно зігріває наші душі, щоразу дивуючи нас та даруючи нам силу для життя.
* *
Слово Анни: Навчитися віри. Ця думка мені до вподоби. Скільки себе пам’ятаю, я постійно перебувала в пошуках Бога. Вже в дорослому віці я довідалася від своєї сусідки, що моя мати називала мене своєю «духовною дитиною». Хоч мої батьки ніколи не говорили про Бога, і я ніколи не знала, у що вони вірять, їхні християнські корені таки виявлялися. Предки обох моїх батьків жили в тісній злуці з Богом.
Мені здається, що в нашій сім’ї відбулося щось схоже на те, про що говорить книга Виходу: «Чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей» (Вих. 20:6). Особисто для мене ці слова означають, що якщо сім’я живе свідомою вірою в Бога, то Його благословення сягає наступних поколінь.
* *
Це трапилося на мій дев’ятнадцятий день народження. Моя сім’я поверталася зі спільного обіду додому. Я сиділа на задньому сидінні автомобіля і розглядала через вікно хмарки на небі. Крізь хмари різних форм з численними відтінками барв – від ніжно-білого до сірого – пробивалося червонясте світло заходу сонця. Таке видовище було звичним в Арізоні. В цю мить трапилося те, що стало ключовою подією моєї віри. Від споглядання цієї краси мене переповнила глибока впевненість: «Бог мусить бути. Лише Бог-Творець може створити таке розмаїття. Воно не може виникати саме собою». Це й було відповіддю на моє постійне запитання, чи Бог існує: «Так, Він є, і Він – великий митець». Я цього не усвідомлювала, проте тієї миті трапилося щось таке, про що ми вже читали в посланні апостола Павла до римлян (Рим. 1:19-20).
Однак, як і раніше, я не знала, як подружитися з Ісусом. На жаль, родичі, віруючі християни, не могли мені допомогти. Я не сумнівалася в тому, що вони молилися за нашу сім’ю. Напевно, завдяки їхнім молитвам я таки зустрілася з Христом пізніше. Проте мені було боляче сприймати те, що вони не визнавали шлюбу моїх батьків.
Від початку сімейного життя моя мати дуже страждала від їхнього несприйняття та критики. Водночас вони регулярно надсилали нам християнську літературу. Різке протиріччя між їхньою вірою та їхніми вчинками негативно впливали на мою сім’ю. А зневажливі коментарі моєї мами про цих «побожних» довгі роки стримували мене від того, щоб запросити Ісуса у своє життя.
Сьогодні я знаю, що наші родичі, хоч і не вміли належно поводитися з моєю матір’ю, не бажали нам зла. Мабуть, ситуація виглядала б зовсім по-іншому, якби ми сприймали їхній приклад з любов’ю та розумінням замість осудження.
В період першого знайомства з Богом я пішла на виставу ораторії «Месія» Ґеорґа Фрідріха Пенделя. Цей твір уже кілька років був одним із моїх улюблених, проте мене захоплювала лише музика. Після концерту я зустріла подругу, яка була переконана в тому, що Гендель написав свою ораторію під «натхненням» Бога. Мене пронизала думка: «Якщо музика може бути натхнена Богом, то наскільки більшою правдою має бути біблійний текст, що лежить в основі цього твору». Це усвідомлення стало черговим ключовим пережиттям на моєму шляху до віри в Ісуса Христа.
Коли я із Швейцарії повідомила своїх батьків у Сполучених Штатах, що хочу будувати своє життя в довірі до Господа, то моя мати зреагувала дуже емоційно: «Анна помішалася на Ісусі, Анна збожеволіла через Ісуса». Так вона говорила усій нашій родині. А коли вона сказала мені, що я стала як усі наші «побожні родичі», то зрозуміла, що мати не сприймає моєї віри. Ці слова – найстрашніше, що я чула від своєї матері, вони мене дуже боліли.
Однак сьогодні я зовсім по-іншому ставилася б до своєї матері. Більше цікавилася б її життям замість того, щоб очікувати на можливість розповідати їй про свою віру в Ісуса. Зараз мені дуже соромно через тодішнє ставлення до неї.
В останні роки її життя я приділяла їй більше уваги та виявляла свою любов, тому що перемогла свій страх перед нею, який сковував мене ще з раннього дитинства. Я змогла сказати їй, що мене глибоко ранила її негативна критика. Вона, звичайно, це заперечувала.
Попри те, що наші стосунки так і не набули бажаної близькости, я помирилася зі своєю мамою. Це допомогло мені побачити, якою самотньою вона була.
Коли вона лежала на смертному ложі, її сповнювало почуття провини перед нами, дочками, та страх з її минулого. Я заспокоїлася, коли почула, що в той час біля неї сиділа її подруга, розмовляла з нею та супроводжувала у вічність своєю молитвою. Господь вислухав мої молитви і подбав про мою матір. Ці пережиті події показали мені, що віра і любов завжди йдуть рука в руку.
[1] Dietrich Bonhoeffer: Ethik, Kaiser: München, 1949, c. 149.