Апостол Павло в Посланні до коринтян зображає те, що пережив Мойсей: «Ми ж відкритим обличчям, як у дзеркало, дивимося всі на славу Господню, і зміняємося в той же образ від слави на славу, як від Духа Господнього» (2Кор. 3:18). Звичайно, Змінення – це не свідомий навчальний процес. Він відбувається над нами. Проте ми можемо навчитися не втрачати близькости з Богом, завжди звертатися до Нього. Можливо, саме це хотів донести Ісус до Своїх учнів, кажучи їм: «Перебувайте в Мені, а Я в вас! Як та вітка не може вродити плоду сама з себе, коли не позостанеться на виноградині, так і ви, як в Мені перебувати не будете. Я Виноградина, ви галуззя! Хто в Мені перебуває, а Я в ньому, той рясно зароджує, бо без Мене нічого чинити не можете ви» (Ів. 15:4-5).
Змінення, про яке згадує апостол Павло, – це не приватна подія, що стосується однієї особи. Воно впливає на все її оточення. Лише там, де християни не замикаються в спільноті однодумців, а беруть на себе відповідальність за найближче оточення і приймають його у своє товариство, вони поширюють Божий імпульс, який породжує зміни.
Власне на цьому наголошує апостол у цьому ж розділі: «Ви – лист Христів, нами вислужений, що написаний не чорнилом, але Духом Бога Живого, не на таблицях камінних, але на тілесних таблицях серця» (2Кор. 3:3).
Як це практично виглядає в людському житті? Пригадаймо собі ще раз, як розвиваються стосунки в сім’ї: спершу діти відпочивають у вірі своїх батьків. Дитина на руках своєї матері чи на сильному плечі у свого батька зростає завдяки присутності своїх батьків, завдяки їхньому «бути тут» і «бути таким». Як це відбувається в щоденному житті – не так уже й важливо. Усе залежить від індивідуальних особливостей, потреб та рівня розвитку учасників цього процесу. В обіймах дитини, у небайдужій розмові з підлітком, у невгамовній радості з дітьми, а ще в тихих роздумах чи спільних святкуваннях ми творимо взаємний досвід близькости та захищености. Так само невимушено та близько в реальному житті можна пережити Божу присутність, можна перебувати в Ісусі Христі.
Лише розмірковуючи над своїм зростанням у вірі, я усвідомив, що йдеться про процес навчання.
У п’ятнадцять років мене сильно вразила проповідь на слова євангелиста Івана (Ів. 10:11): «Я – Пастир Добрий! Пастир добрий кладе життя власне за вівці». Тоді я твердо вирішив віддати своє життя в руки цього Доброго Пастиря. Тоді моя спроба жити в Божій присутності полягала в намаганнях кожного дня читати Святе Письмо, впроваджувати набуті знання в життя та щоденно молитися. Цього ми навчилися в молодіжній спільноті. В основі цих настанов лежало бажання щось зробити для Бога.
Уже значно пізніше я усвідомив, що цей Добрий Пастир шукає зі мною живого зв’язку. На початках найважливішим для мене було ретельне та слухняне виконання біблійних настанов. Лише з часом я відчував, як у мені росте свідома потреба зв’язку з Богом, а водночас зростала радість від розуміння, що Господь має добрий план для мого життя. Поступово пішло в небуття уявлення про те, що я повинен досягнути неабияких успіхів у вірі для того, щоб Бог мене любив. З кожним днем Євангеліє ставало для мене радісним посланням про безумовну Божу любов.
Водночас я помітив, що довірливі стосунки з Господом плекати значно важче, ніж самостійно виконувати вигадані мною обов’язки перед Ним. На цьому етапі духовного росту людина мусить навчитися зректися своїх добрих намірів і, зрештою, себе самої. Послух перед Богом не повинен загубитися в цьому процесі, а радше перемінитися. Істинне впровадження біблійних настанов у щоденне життя зазнає очевидного успіху, якщо виростатиме із вдячности Богові за Його добродійства.
Ось тоді змінилася і моя молитва, яка до того виглядала односторонньою бесідою з Богом. Сьогодні я пережив справжнє спілкування зі своїм небесним Отцем, як вираз Його єдности зі мною і до того ж як безмовне, блаженне перебування перед Ним.
* *
Тут постає питання: чи це було моє рішення, «довірити своє життя Доброму Пастиреві»? А може, це Він мене шукав? Яка частка Божої дії в моєму Зміненні? Скільки важило моє власне рішення? Чи сильно вплинув приклад моїх батьків на мій внутрішній розвиток? На ці питання немає відповідей. Про таку суперечність ми вже згадували, наводячи приклад з Послання до филип’ян 2:12-13.
* *
Слово Анни: Мої стосунки з Богом також проходили схожі етапи розвитку. Ще дитиною я ходила до церкви разом зі своїми батьками. Я вдячна їм за той пережитий досвід. У ті хвилини в мені виростала глибока повага до святости Бога. Одного року разом з учасниками недільної школи ми святкували Великдень у маленькій капличці при нашій церкві. Я була так зворушена близькістю Бога, що й дотепер пам’ятаю це почуття. Невдовзі після того мені навіть наснилося моє пережиття. Уві сні я стояла посеред церкви й мене огорнуло відчуття Божої присутности. Душа сповнилася благоговіння.
Лише в дорослому віці я усвідомила, що означає для мене Ісус Христос. До того часу я молилась і читала Святе Письмо під тиском внутрішнього обов’язку. Не виконавши його, я мучила себе докорами сумління. А згодом помітила в тому тісний зв’язок з пережитим дитинством: якщо я не відповідала очікуванням своєї мами, то була покарана.
Дуже шкодую через ці роки! Тиск релігійного обов’язку зменшувався мірою мого усвідомлення, що в християнській вірі мова насамперед не йде про виконання заповідей Божих, а про плекання живого зв’язку з Творцем. Так утверджувалося моє велике прагнення зростати в довірі до Бога. Я навчилася розуміти, що стосунки між двома особами потребують часу: аби ділитися своїми переживаннями, слухати одне одного, підбадьорювати і глибше пізнати одне одного та приносити радість одне одному. Усе це стосується і моїх відносин із Богом.
Сьогодні Біблія приносить мені неабияку радість. Я люблю її читати. Якщо мені не виходить її відкрити, відчуваю, наче чогось бракує. Через неї Господь говорить зі мною, навіть якщо я далеко не все розумію. Немає книги, схожої на цю. Вона людськими словами виражає Божу любов до нас. Звісно, Біблія не завжди промовляє до мене сильними словами. Із захопленням читаю фрагменти з неї і шукаю зв’язок між ними, щоб зрозуміти, як впровадити ті слова в щоденне життя. Семінари із богослов’я та служіння були для мене прекрасним поштовхом для глибшого розуміння Божого Слова.
Цікаво було спостерігати, як знання Святого Письма відбивалося на моїх молитвах та зміцнювало мою віру. Коли в щоденному житті насувалася буря, я згадувала, як Ісус, пливучи в човні зі Своїми учнями, втихомирив бурю. Він зі мною в моєму човні і може втихомирити й мою бурю. Христос здатний зробити це по-своєму. Усвідомлення того допомагає мені перемогти власні страхи і заспокоїтися, допоки Він не знайде вирішення. Те саме стосується мого заступництва перед Богом за інших людей. Я можу привести до Божої присутности тих людей, які дорогі моєму серцю, бо переконана, що Він охоче допоможе їм (див. Пс. 13:6)[1]. Як це відбудеться – Його справа.
Той досвід придався мені, коли наші діти та внуки переживали складні часи. Звісно, мені хотілося зразу ж кинутися їм на допомогу. Зробити все, що тільки можна, але я не хочу і не можу оберігати їх від життєвих негараздів. Тоді молюся псалмом 37:5[2]. Так я скидаю тягар свого життєвого шляху на Господні плечі і надіюся на Нього, знаю, що Він буде діяти. Це допомагає мені віддати дітей та внуків під Божу опіку та не нести самостійно їхні проблеми.
Від природи я боязка і хвилююся з різних причин. Оскільки я найстарша дитина в нашій сім’ї, то постійно відчуваю відповідальність за всіх і за все. Тепер мені дуже допомагає гасло нашого фонду – «Господь допомагає»: «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться» (Мт. 6:33).
Коли я молюся словами Біблії, відвертаю від себе свої думки та турботи і віддаю їх Ісусові. Він сказав, що має всю силу на небі й на землі (див. Мт. 28:18). У безвихідних, на перший погляд, ситуаціях я одразу ж думаю: «Ця справа для Бога. Цікаво буде поспостерігати, як Він її вирішить».
Раніше я сприймала слова з Біблії як «рецепти»: «Ти повинен вимовити Боже Слово, тоді твої проблеми зникнуть». Тепер я усвідомлюю, що люблячий Господь сам стоїть за Своїм Словом. Його цікавлять всі аспекти мого щодення, Він прагне провадити мене через усе моє життя. Роками я боялася віддати в Його руки кожну сферу свого життя, бо думала, що тоді втрачу свободу. Ба навіть ще гірше: я лякалася, що Він змусить мене робити те, чого я не хочу.
І лише тоді, коли я перемогла себе і повністю довірилася Йому, досвідчила зовсім протилежне до своїх побоювань! У мене було таке враження, що я все більше і більше ставала особою, яку Бог бачив перед собою, коли кликав мене до життя. Відтоді я все більше стаю самостійною і відчуваю, що не боюся бути собою. Божа таємниця? Я намагаюся кожного дня віддавати себе в Його руки, прошу Його провадити мене і послужитися мною такою, яка я є. Оскільки у Євангелії від Матвія сказано: «І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку!» (Мт. 28:20), я очікую, що Ісус сам мене провадить, куди б я не йшла. Саме так я розумію вислів «жити в Божій присутності».
[1] Я надію на милість Твою покладаю, моє серце радіє спасінням Твоїм! Я буду співати Господеві, бо Він добродійство для мене вчинив… (Пс. 13:6)
[2] На Господа здай дорогу свою, і на Нього надію клади, і Він зробить (Пс. 37:5)