«І взяв Самуїл одного каменя, і поклав між Міцпою та між Шенам, та й назвав ім’я йому: Евен-Єзер. І він сказав: Аж доти допоміг нам Господь» (1Сам. 7:12). Цей камінь був для Ізраїльського народу пам’яткою про перемогу над філістимлянами. Ми також, оглядаючись на різні події свого життя, маємо що згадати. Звісно, не всі наші спогади викликають почуття вдячности. Згадуємо життєві кризи, професійні невдачі, важкі моменти життя, які наче надломи сталися в нашому життєписі.
Лікар-терапевт Аґо Бюркі-Філєнц, яка працює з подружніми парами, ділиться досвідом зі своєї практики: «На стіні в моєму кабінеті висить квітка амариліс, стебло якої зламане у двох місцях. У неї своя історія. Ще перед цвітінням вона впала на землю, і зламалося стебло. Я хотіла її викинути. А потім вирішила пересадити її в інший горщик. На превелике здивування, зламане стебло пустило бруньки і квітка розцвіла… У житті неможливо уникнути надломів, однак можна дозріти до цвітіння… Досі я не зустрічала такої людини, яка у своїй життєвій історії оминула надломи. Однак трапляється мало людей, які з цими тріщинами примирилися. Більшість воліє ворогувати з ними все життя. Вони шукають причину своїх життєвих невдач. У них не вистачає мужности прийняти те, що було. Проблема полягає втому, що ми ніколи не повернемо жодної пережитої хвилини зі свого минулого»[1].
Надломи в нашому житті дуже часто пов’язані з людьми, які нам щось винні, або ж ми винуваті перед ними. Протягом життя ми припустилися не однієї помилки, приймали неправильні рішення, не один раз не використовували свого шансу, тому почуваємося винними і докоряємо собі. Самобичування припиниться лише тоді, коли ми примиримося з власним минулим.
* *
Я часто пригадую своє минуле. Спочатку дозволяю повстати у своїй уяві добрим переживанням. Цей ретроспективний погляд показує мені, як Господь любить мене і мою родину. Моє життя було дуже цікавим. Тої миті я усвідомлюю, що люблю своє життя.
Однак крізь свідомість пробиваються і негативні спогади з мого минулого. Звісно, я не раз помилявся, роблячи вибір, і зазнавав численних невдач. Я ранив людей словами та вчинками. Я завинив перед деякими людьми.
Раніше ці спогади, особливо в безсонні нічні години, крали мій спокій: «Краще б ми тоді… Якби я тільки не…». Та я завжди усвідомлював, що ці думки нічого доброго мені не приносять. А навпаки, тільки утверджують негативні почуття.
Тоді я свідомо почав відкладати свої негативні нічні думки «на столик поряд з ліжком». Та невдовзі вони вже лежали під моїм покривалом, як холодна грілка, і знову вели свої бесіди, – на початку я це покірно визнавав. Незабаром цей ритуал став своєрідним видом спортивного змагання. Він мене дуже втомлював, проте часто я досягав успіху.
Ви можете мене запитати: «То ви тепер незалежні від темних думок у безсонні години ночі?»
Не можу цим похвалитися. Однак досить рідко мушу «проганяти» ці думки. Не витісняю їх, а дивлюсь на них: «Так, це було. Зараз я вже нічого змінити не можу. Визнаю». Таким чином відсуваю їх убік. Бо я прийняв Боже прощення, я примирився зі своїм минулим та позбувся колишнього способу мислення. Тепер я дотримуюся вимоги, яку висловив Ісая своєму народові: «Не згадуйте вже про минуле, і про давнє не думайте! Ось зроблю Я нове, тепер виросте. Чи ж про це ви не знаєте?» (Іс. 43:18-19).
Примирення з минулим сформувало в мені простір для майбутнього. Воно не тільки визволило мене від тягаря давнини, а й відкрило мої очі на щось нове. «Оріть собі на цілині, і не сійте в тернину!» (Єр. 4:3).
[1] Ago Bürki у розмові про свою книжку Ich bin nicht mehr die Frau, die du geheiratet hast, Kцsel: München 1994.