Слово Анни: «Ні, ні, ні!», – перелякано скрикнула я. Власне, щойно сусідка мене запитала, чи не припускала я того, щоб одружитися вдруге. Я твердо постановила: більше ніколи не ризикну стати чиєюсь дружиною. Подружнє життя з хворим чоловіком було дуже важким і ранимим для мене. У страшні часи смутку після його смерти мені не давали спокою різні запитання: «Чому все пішло шкереберть? Яким чином я спричинилася до цієї трагедії? Чи була його хвороба великою перешкодою для наших стосунків? Що ми мали б зробити по-іншому, аби порозумітися? У чому ми сходилися, а в чому ні?»
Хоч я і відкидала навіть думку про новий шлюб, однак часто думала про те, який тип чоловіків мені найбільше підходить. Ось він, мій типаж: чоловік, який кожного дня живе вірою в Ісус Христа, з ним можна поговорити про свою віру (він мав би бути схожим на священика, але не бути священиком, бо я не бачу себе в ролі дружини священика). Чоловік, який би не злякався моєї сили і мав би гарне почуття гумору. Й оскільки я вже давно посивіла, то він міг би бути також уже сивим!
З часом ці думки відійшли на другий план. Водночас переді мною відчинилися нові двері. Господь здійснив моє потаємне бажання. Я вже давно мріяла здобути другу освіту. «Такого не може бути, – сказала я священикові нашої парафії, – що даремно пройшла такий нелегкий життєвий шлях. Я вірю, що цей період часу має свій сенс у майбутньому. Я не бачу себе вчителем англійської мови аж до пенсії».
«Так, – відповів священик, – чим би ти не займалася в майбутньому, було б добре сформувати міцний богословський фундамент».
Геніяльно! Того ж року я розпочала катехитичне навчання на семінарах із богослов’я та служіння в Аарау. Мені подобалося слухати стільки предметів та перебувати в одній групі з молодими людьми.
* *
Слово Гайнца: Через кілька місяців після смерті дружини, один із моїх синів здивував мене запитанням: «Татку, ти збираєш ще раз одружитися?» Я подумав навіть, що мені причулося. У той сумний час туги за дружиною навіть сама думка про іншу жінку видавався мені подружньою зрадою. Незадовго до цього я прочитав книгу К. С. Л’юїса. Він пише до свого молодого друга, який також втратив дружину: «Почуваюся так само, як ти. Я також не можу собі уявити, що справжня любов приходить двічі». Ці слова промовили до мого серця. Мені здавалося, що розділ під назвою «подружжя» назавжди закінчився в моєму житті.
Через два роки я покинув дім, в якому так довго жив з дружиною та дітьми, і поселився в маленькій квартирі для пенсіонерів від фундації «Господь допомагає». Доклавши великих зусиль, я комфортно облаштував своє нове помешкання. Після неспокійних та важких років життя я хотів займатися якоюсь доброчинністю, оскільки уявляв собі, що відтепер завжди житиму сам. Однак не так сталося, як гадалося!
* *
Слово Анни: Під час першого навчального тижня на семінарах із богослов’я та служіння я познайомилася зі своїми колегами. Серед них був і староста нашої групи. Одного дня, на моє велике здивування, він передав мені вітання від свого овдовілого батька, з яким я познайомилася кілька років тому на одному семінарі.
«Що це має означати? – питала я себе. – Може, щось намагається мене відволікти від навчання?» Проте через велику кількість нової інформації я швидко забула про цю подію.
Два місяці потому наша школа відзначала велике свято. Ми посвятили нову будівлю для семінарів і розпочали там навчатися. Вітальну промову виголошував батько нашого старости. Я сиділа в церкві між двома моїми дочками, коли увійшов промовець і раптом привітався з нами. Це мене здивувало, бо ми бачилися востаннє дуже давно і лише один раз. Після його короткої промови та всього нашого святкування переді мною знову постало запитання: «Що це має означати?».
Мені знову вдалося спрямувати всі свої думки на навчання. Тільки б не його син! Я боялася того, що він знову передасть мені вітання від свого батька. Як не дивно, але я питала в Бога, чому я боюся. Втім я твердо вирішила прийняти роль жертви, якій все навколо заважає вчитися. Коли через кілька місяців мені знову передали вітання, у голові блиснуло те ж саме запитання: «Що це має означати? Може, це справді натяк від Бога?» Навіть якщо так, я взагалі на нього не зважала!
Тут розпочалася справжня внутрішня боротьба.
«Я не хочу знову одружуватися!»
«А якщо це Божа воля?»
«Я тільки почала вчитися. То що – залишати своє навчання?»
«Подивися лише на нього. Він живе своєю вірою. Він схожий на священика, однак ним не є. У нього прекрасне почуття гумору та сріблясте волосся на додачу!»
«Я боюся».
«Якщо ти не відважишся, то другого шансу не буде».
«Ну гаразд, – здалася я. – Якщо така Твоя воля, то я погоджуюсь. Однак за однієї умови: він мусить сам до мене підійти. Я ніколи не бігатиму за чоловіками».
Це трапилося одного понеділка. Перед тим, у неділю, «цей чоловік» випадково навідався до свої друзів та прийшов на Літургію до нашої спільноти. Після молитви він підійшов до мене і запитав, чи не могли ми б якось зустрітися. За його словами, ми пережили багато схожого і мали б про що поговорити.
«Ні, я не хочу», – перелякано відпалила я. Та раптом згадала про свою угоду з Богом. Отож, попри внутрішню незгоду, я все-таки погодилася. Повернувшись додому після цієї зустрічі, я з усмішкою згадала, що сьогодні 14 лютого – День святого Валентина. У Бога таки неперевершене почуття гумору!
Після цієї першої розмови в нас зав’язалися серйозні стосунки. Врешті ми вирішили побратися.
* *
Слово Гайнца: Коли ми обоє згадуємо про початок наших стосунків, Анна з усмішкою жартує: «Господь наказав мені одружитися з тобою». А я на це відповідаю: «Мені ж Йому не довелося нічого наказувати. Здавалося, що Він підбадьорливо моргнув до мене, щоб я до тебе підійшов». Бо навіть після того, як минув час трауру за дружиною, я не вірив, що існує друга справжня любов.
Ви, напевно, запитаєте: «То що – можна закрити на ключ одну глибоку любов і відімкнути іншу?» На початку нашого другого подружнього життя ми обоє усвідомлювали, що дуже важко попрощатися з колишніми спогадами. Зрештою, ми обоє й не прагнули цього. Ці переживання залишилися з нами на все життя. Проте ми віддали своє минуле в Божі руки і стали вільними, щоб творити нові відносини. Вдячність та смуток назавжди стали нашими супутниками. Однак почуття, пов’язані з ними, не стали бар’єрами та перешкодами між нами. Господь відкрив новий розділ у книзі нашого життя.
До свого рішення я залучив своїх шістьох дітей. Їхня реакція була різною – від радісної до стриманої. Моє рішення також було викликом до змін для моїх дітей. Це я збагнув зі слів наймолодшої дочки, яка саме мала одружуватися: «Я радію за тебе, тату. Проте зараз відчуваю, що після смерти мами тепер трішки втрачаю і тебе».