Слово Анни: Після незабутньої Божественної Літургії ми святкували наше одруження у великому та дружньому радісному колі. Нас вінчав син мого чоловіка. Для нас це велика подія, для нього – дивний досвід. Мій староста групи був свідком на нашому весіллі – це зрозуміло само собою! Ласкаво просимо нову «мішану родину».
Наше життя повернулося в новий напрямок. Ми з Гайнцом дивувалися, що думаємо однаково, так, ніби ми давно готувалися до цього нового шлюбу. Та попри все нас чекали нові випробування. Кожен з нас уже вибудував собі певні схеми в першому шлюбі. Чи були ми готові сприйняти щось нове? Через наших дітей ми постійно відчували присутність колишнього чоловіка та колишньої дружини. Саме тому ми свідомо вирішили не порівнювати. Однак для мене було дуже важливо щиро говорити з Гайнцом, його дітьми та його родиною про їхню дружину та маму.
Коли нас провідували діти, то вже не відчувалося, що вони «прийшли додому», як це було раніше. Тут вже жила нова особа, яка не була їхнім батьком, не була їхньою матір’ю. Ми всі мусили звикати до цього. Тому ми домовилися, що маємо проводити час у колі наших дітей чи внуків.
На початку я запитувала себе: хто я для його дітей? Хто вони для мене? Я усвідомлювала, що не заміню їм мами і не можу нею бути. Я інша.
Мені необхідний був певний час, щоб зрозуміти свою роль – такої, як я є, – у новій родині. Спробую висловити словами, як бачу цю роль: я відчуваю любов та материнські почуття до дітей та внуків мого чоловіка. Вони для мене ближчі та важливіші за інших людей. Однак ці почуття відрізняються від ставлення до рідних дітей, яких я народила та виховала. Вони впливають на моє життя, а я впливаю на їхнє. Ми вже дуже давно знаємо одне одного.
Гайнц та його сім’я, так би мовити, розмовляють іншою мовою. У них свій стиль жартувати, свої звичаї та традиції. Вони також роками знають одне одного. Я хотіла б пізнати їхню культуру, відкрити невідоме для мене і тоді знайти біля них місце для мене та моєї сім’ї. Гарним прикладом такого розвитку стало святкування Різдва:
Цей час, зіпсований депресією мого першого чоловіка, був дуже важкий для мене та моєї родини. Після того, як я увійшла до сім’ї свого нового чоловіка, ми не могли знайти нового стилю святкування такого сімейного свята, як Різдво. Діти та внуки страшенно сумували за мамою та бабусею, яка завжди влаштовувала це свято. Тоді ми вирішили святкувати Різдво в кожній сім’ї окремо. Дуже важко просто так сформувати з двох сімей одну велику. Такі процеси поведінки з іншим стилем у нових умовах пережили всі неповні та мішані сім’ї. Ми вирішили, що потребуємо часу та терпеливости, аби призвичаїтися один до одного, знайти спільне рішення, яке би вдовольняло обидві сім’ї. Зараз ми всі зустрічаємося разом раз на рік на великому літньому святкуванні.
Коли ми з Гайнцом одружилися, всі наші сини та дочки були вже дорослі. Можу собі уявити, скільки часу та якої чутливости потребує адаптація, якщо діти ще маленькі і живуть в одному домі. Згодом з’ясувалося, що тих почуттів потрібно не менше, коли виховуєш та доглядаєш онуків.
Перша дружина мого чоловіка душею і тілом була найкращою бабусею для своїх онуків. А я тільки нещодавно попрощалася зі своїми доньками, коли вони вийшли заміж. До того ж я ще вчилася на богословських курсах і мене ще чекало навчання на приватного психолога-консультанта. Я ще не була готова стати бабусею.
Як же мені тепер поводитися з огляду на свого чоловіка, який мав шестеро дітей і так багато внуків? Комплексне запитання. Я постійно розмірковувала: якщо я почну піклуватися однією молодою сім’єю, то буде справедливо піклуватися й п’ятьма іншими. Якщо ж відмовлюся доглядати чоловікових внуків, то вони образяться. Чи взагалі ми матимемо час на розбудову наших стосунків, якщо він працюватиме, а я вчитимусь?
Обміркувавши все, ми прийняли рішення: Гайнц буде піклуватися своїми внуками, а я своїми, коли вони народяться. Звісно, це рішення не далося нам легко. Я розуміла бажання цих молодих матерів, я і сама колись раділа б, якби хтось допоміг мені виховувати моїх дітей.
* *
Слово Гайнца: Ми з Анною, як це буває в кожному подружжі, зіткнулися з різними рисами характеру одне одного. Ми усвідомлювали, що нас чекає нелегкий процес навчання.
Зрештою, ми не були такі безпорадні та здивовані, як юні подружні пари, тому що в першому подружжі багато чого навчилися та достатньо дозріли.
Через два роки після нашого одруження я вийшов на пенсію, Анна ще працювала психологом-консультантом. Тоді ми обоє поміркували над одним питанням: а чи не почати нам разом спільну справу. Звісно, ми дбали разом про домашнє господарство. Та перед нами з’явилися дві можливості: консультування подружніх пар та провадження курсів. Тож, позитивно відповівши на запити одного семінару, ми пережили в час підготовки справжнє «хрещення вогнем».
* *
Ми зручно всілися на диван, щоб обговорити свої сирі напрацювання щодо програми курсу. Папери лежали в нас на колінах. Раптом мені спало на думку, що Анна перелякається і їй стане зле, коли загляне в мої записи. Мені вдалося по-своєму структурувати думки. Ці записи були у формі списку, який складає моя дружина, щоб придбати продукти на тиждень. Вона складає його так, щоб список збігався з розміщенням полиць у великих торговельних відділеннях.
Анна широко розплющеними очима читала мої ключові слова, які я поділив відповідно до своєї системи мислення: А – 1 – а, б – 2 – а, б, в / Б – 1 – а, б і т. д. Тоді я кинув погляд на результати її приготувань. Вони мені нагадували графічні зображення цунамі – справжня мозкова атака!
«Ти сам усе приготував. Що я можу ще додати», – сказала Анна напіврозчаровано, напівсердито. Між нами почалася відверта розмова, у ході якої виявилося, що ми обоє прагнули однакових речей, просто відповідно до своїх професій ми зображали це в зовсім різний спосіб.
* *
Протягом наступних місяців ми намагалися навчитися якось обходитися з тим фактом, що кожен з нас має в собі як хаотичну, так і дуже структуровану сторону.
На жаль, вони не завжди збігалися в спільному житті. Це ускладнювали наші справи, проте робило цікавішим наше життя. Ще одним викликом для обох були різні стилі спілкування. Це виявлялося у звичайних щоденних ситуаціях.
* *
Одного разу ми з Анною мовчки поралися на кухні. Тиша також позитивно впливає на подружнє життя. Однак для Анни вона була чимось гнітючим. Я усвідомив це, коли вона несподівано запитала: «Ти сердишся на мене?»
«Зовсім ні», – відповів я. Після завершення кухонних справ я повернувся у свій робочий кабінет. Та ще не встиг сісти за робочий стіл, як усвідомив: я справді засмучений. Тоді я повернувся на кухню і зізнався: «Я справді сердитий».
Мої почуття не стосувалися нас обох. Тому не було потреби щось вирішувати. Однак те, що щойно трапилося, заохотило нас придумати нову стратегію. Її можна назвати «Моделлю уникнення перешкод у спілкуванні». Ми вирішили в майбутньому впроваджувати цю стратегію в життя:
Якщо посеред буденних справ між нами раптом западе «неприємна тиша», ми можемо поставити одне одному три запитання:
Перше звучить так: «Щось трапилося?» (тобто «Існує якась проблема?»)
Якщо після недовгих роздумів хтось відповість: «Ні», – тоді просто продовжуємо робити свої справи. Якщо ж почуємо у відповідь: «Так», – то слід поставити наступне запитання: «Це пов’язане зі мною?»
Відповідь: «Ні», – може означати, що комусь із нас важко щось емоційно переживати в цей момент. Про це можна поговорити, але не обов’язково, тому що воно не стосується нас обох.
Відповідь: «Так», – веде нас до третього запитання: «У чому річ?». Тоді ми обговорюємо актуальну проблему і намагаємося її вирішити.
* *
Оглядаючись назад, можу з певністю сказати, що вже кілька років нам не потрібні ці «милиці». Дуже багато змінилося в нашій співпраці та нашому спілкуванні. Ось через вісімнадцять років спільного життя ми навіть наважилися спільно написати книжку. Це результат спільної праці між нами і над нами, чи просто чудо? Мабуть, і те, і те. Одне можу сказати напевно: ми постійно вчимося жити разом.