Усі, хто знав Дені і Мішель, твердили в один голос: вони ніколи раніше не бачили іншого подружжя, яке було б таким щасливим і закоханим. Ці двоє усе робили разом. Вони грали в теніс, плавали, ходили на концерти, подовгу гуляли в парку і часто влаштовували вечері при свічках. Колу їхніх молодих друзів та колег було відомо, що Ден та Мішель насолоджувалися товариством одне одного. Хоча вони були одружені вже більше року, їх медовий місяць і не думав закінчуватися.
Але якраз перед першою річницею їхнього весілля сталася трагедія. Якось увечері, коли Мішель переходила вулицю, її збила машина; отримані нею ушкодження залишили її назавжди паралізованою, її мозок теж зазнав ушкоджень. Вона могла спілкуватися, роблячи знаки, зрозумілі тільки для Дена, але тепер вона була прикута до інвалідного візка, не могла сама їсти чи одягатися, не могла задовольнити свої особисті потреби. Як високооплачуваний професіонал Ден зміг дозволити собі найняти доглядальницю, яка залишалася б з Мішель, коли він працював. Але часто необхідність змушувала його залишати офіс і допомагати доглядальниці піклуватися про дружину. Якийсь час керівництво Дена проявляло симпатію та розуміння до його відсутності, але через кілька тижнів їхнє співчуття пішло на спад, і він змушений був перейти на менш оплачувану роботу, яка давала б йому більше можливостей для маневру. Це означало, що треба переїхати в меншу квартиру, продати свою машину і човна. Він не міг більше спілкуватися з друзями або знаходити час для відпочинку. Увесь свій час він присвячував Мішель.
Якось увечері, через рік після того, як Мішель виписали з лікарні, їхні давні друзі Рокі та Лоні завітали до них. Мішель сиділа нерухомо у своєму візку на кухні, тоді як Ден годував її супом з ложечки, делікатно припрошуючи відкрити рот, а потім закрити його, а потім витирав те, що пролилось мимо на підборіддя. Її краса зів’яла. Вона була надзвичайно худою, а її очі, колись неймовірно чарівні, були тьмяні та порожні, її безпорадні руки висіли, як дві сухі соломинки. Єдиною річчю, яка нагадувала колишню Мішель, було її волосся, яке було дбайливо розчесане і прибране в зачіску – напевне, робота її чоловіка. Погодувавши Мішель, Ден вибачився: він відвіз дружину в спальню і поклав її в ліжко, а потім повернувся до своїх гостей.
„Ми прийшли запросити тебе покататися з нами на лижах наступного місяця”, – сказав Рікі.
„Дякую, Рікі. Ти знаєш, мені дуже шкода, але відповідь буде та ж сама, що й минулого разу, коли ти запрошував мене. Я не можу залишити Мішель так надовго”.
„Це якраз те, про що ми хотіли з тобою поговорити”, – Рокі прочистив горло і поглянув на Лоні, яка заговорила у свою чергу.
„Ми хвилюємося за тебе, Дене, – сказала Лоні. – Ти настільки виснажений, тому що ти нікуди більше не виходиш і не маєш ніякої розваги”. Вона поглянула на Рікі і проковтнула слину, перш ніж сказати те, що збиралася. „О, Дене, ти не думав перевести Мішель до спеціалізованої установи, щоб знову жити своїм життям?”
„Ні, звичайно, ні, – відказав Ден. – Я ніколи не зроблю такого з Мішель”.
„Вона навряд чи навіть зрозуміє це, – відповів Рікі. – Спеціальні установи тепер зовсім не ті, що були раніше. Про неї будуть дуже добре піклуватися, і тобі не треба буде жити як ченцеві в монастирі. Ти ховаєш себе заживо разом зі своїм талантом і своїм блискучим майбутнім. Якби вона могла говорити, вона сказала б тобі те ж саме. Вона б не хотіла утримувати тебе і бути для тебе тягарем”.
„Вона не тягар. Я люблю її”, – відповів Ден.
„Я знаю, що це так, і ти можеш і надалі любити її. Ти можеш відвідувати її так часто, як захочеш. Ти ще молодий, Дене. Тобі потрібно більше товариства, ніж вона може тобі дати. Це не те, у чому ви клялися, коли одружувалися. Ніхто не засудить тебе, якщо ти віддаси її до спеціального закладу. Це саме те, що зробила б більшість людей”.
„Послухай, – сказав Ден, – коли ми одружувалися, то сподівалися, що наше захоплення триватиме все життя. Ми думали, що романтика триватиме вічно. Але ми не закохувалися в захоплення чи романтику, ми полюбили одне одного. Ми не давали одне одному обіцянки любити, доки все йтиме гладенько і горітиме червоний ліхтар. Ми уклали довічну угоду любити одне одного, незважаючи ні на що. Це те, що я обіцяв, і це саме те, що я намагаюся робити”.
Божа любов до нас схожа на любов Дена до Мішель. Створивши нас, Він створив стосунки, наповнені постійним захопленням та насолодою. Нам часто говорили про те, що романтика, якій ми піддаємося, закриває від нас реальність, засліплюючи наші очі, а романтичні почуття – тимчасові і не будуть тривати вічно. Але Бог не призначив романтику в стосунках для того, щоб їй постійно зростати чи згаснути. Усі ці романтичні почуття, які пробуджуються в нас у підлітковому віці і потім досягають вершини в день нашого весілля, даровані Богом, і Він створив любов, щоб вона тривала вічно і була наповнена трепетом та захопленням.
Проте гріх Адама та Єви змінив усе. Коли наші прабатьки вирішили думати більше про себе, ніж про Бога, романтика та насолода любові були отруєні вторгненням болю. Відтоді любов хоч і продовжує дарувати нам насолоду, але іноді вимагає жертв, як от Ден зробив для Мішель. І це та потреба, яка приводить людей до Бога. Звичайно, ми знаємо, як Бог задовольнив цю потребу. Він зійшов на землю і приніс Себе в жертву.