Світ наповнений різноманітними людьми. Отож, немає нічого дивного в тому, що серед них є і такі, що не зважають на існування Бога і забувають, що Він не лише не перестає обдаровувати нас життям, а й сам став людиною, помер за нас і полюбив настільки сильно, «щоб ми були дітьми Божими, і ними ми є» (1Ів. 3:1).
Якщо з того факту, що нас створив Господь, виникає природна вдячність та любов, пов’язана з виконанням Божої волі, то факт обрання нас Божими дітьми повинен викликати в наших серцях синівську вдячність до Творця.
«Бог прагне нашої любови й не задовольниться нічим іншим. Для Бога не має значення те, що ми робимо, бо Він може вчинити все це лише однією думкою або ж створити нових істот, які робитимуть те саме, що й ми. Натомість любов у наших серцях абсолютно виняткова і ніщо не може її замінити. Звісно, Бог міг би створити нові серця, які любили б Його, але від моменту, коли Він створив нас і дав нам волю, любов кожного нашого серця є винятковою і ніхто, крім нас, не може її пожертвувати Богові»[1].
Виразно помітно, наскільки сильно Господь нас любить і прагне, щоб ми, у міру наших можливостей, відповідали взаємністю на цю любов. Також тому Бог уже в перших словах виявляє Свою волю, коли повчає нас: «І люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм» (Втор. 6:5). А тому життя християнина, який не виконує першу заповідь, стає марним та млявим.
Чи Бога можна любити?
Бог думав про нас ще на самих початках історії. Тоді ми були лише думкою в Його розумі, думкою, яку Бог полюбив настільки сильно, що обдарував її життям. Любов, якою Бог обдарував нас, настільки велика, що зробила можливим те, чого не може зробити ніхто з нас. Бо коли ми прагнемо чогось, що не існує, то (незалежно від того, наскільки сильно ми цього хочемо) мусимо вдовольнятися лише надією, що колись наша мрія збудеться. Бог діє інакше: Його любов настільки велика, що може пробудити життя. І в цьому полягає таємниця нашого існування: лише любов, якою нас полюбив Бог, у своїй величі може перемінити думку в реальне існування.
Бог створив нас для Себе, на Свій образ та подобу, щоб ми, пізнаючи та полюбивши Його, навіки насолоджувалися біля Нього невимовним щастям, яке навіть апостол Павло висловлює настільки недоладно: «Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його» (1Кор. 2:9). Господь прагне нашої любови, а також того, аби вона постійно зростала. От тільки тут виникають сумніви: як ми маємо любити Бога? Як у нас може зростати почуття до Нього? Адже навіть філософи навчають простої правди, яку підтверджує щоденний досвід: не можна любити те, чого не вдалося пізнати. Таким чином, якщо ми не пізнали Бога, то й полюбити Його не можемо. А як Його пізнати, як не через молитву?
Отож, любов Бога нероздільно пов’язана з молитвою людини. Можна навіть ствердити: «Хто багато молиться – сильно любить, а хто мало молиться – мало любить».
Є багато людей, які знають, що Бог існує, але небагато є таких, що Його шукають і намагаються наблизитися до Нього. Отож, не бракує таких людей, які мало люблять Бога, і в результаті цього їхнє духовне життя літепле й позбавлене глибокого благочестя. «У молитві душа озброюється до всякої боротьби. В якому б стані не була душа, вона має молитися. Чиста й гарна душа має молитися, бо в іншому разі втратить свою красу; душа, яка прагне такої чистоти, теж має молитися, бо в іншому разі не дійде до своєї мети; щойно навернена душа теж повинна молитися, бо в іншому разі знову впаде; мусить молитися і грішна душа, щоб мати силу підвестися. І немає душі, яка не була б зобов’язана молитися, бо всіляка благодать спливає через молитву» (св. Фаустина Ковальська, Щоденник, 146).
Відсутність молитви ускладнює і навіть унеможливлює справжню любов до Бога. В усіх авторів духовних творів ми знайдемо правду, яка свідчить про зв’язок між молитвою та життям душі. Ще двадцять століть тому Господь наш Ісус Христос казав: «Треба молитися завжди» (див. Лк. 18:1) і не обмежився лише словами. Своєю поведінкою Він дав нам численні приклади і Сам часто молився. Читаючи Євангеліє, знаходимо багато описів, які свідчать про те, що Ісус «перебув цілу ніч на молитві до Бога» (Лк. 6:12), а також інші, в яких бачимо, наскільки важливою для Нього була розмова з Богом.
«Євангеліє розповідає нам про численні моменти, коли Ісус розмовляє зі Своїм Отцем, і просто неможливо роздумувати про кожен із них. Однак я вважаю, що ми не повинні оминати увагою всі ті години, коли Ісус готувався принести Себе в Жертву, завдяки якій повернув нам Божу любов – ті години, що попереджували про Його страсті та смерть. В інтимній атмосфері Горниці Він об’являє нам повноту Свого серця: благально звертається до Отця, заповідає зіслання Святого Духа, заохочує Своїх учнів тривати в неустанній ревності любови та віри.
Цю щиру молитву Ісус продовжує в Гетсиманському саду, коли бачить невідворотні страсті, приниження та біль, коли бачить важкий Хрест, на якому вішають злочинців: «Отче, як волієш, пронеси мимо Мене цю чашу!». А потім: «Та проте не Моя, а Твоя нехай станеться воля!». Пізніше розіп’ятий, самотній, із руками, витягненими в жесті вічного архиєрея, Він далі веде діялог зі Своїм Отцем: «Отче, у руки Твої віддаю Свого духа»[2].
Цю поставу невтомно наслідують душі всіх вірних: молитва, неустанна молитва. У радісні моменти та в хвилини труднощів до молитви прибігають насамперед святі, а за ними – ті, хто має менше святости, і, врешті-решт, кожен, хто бодай трохи любить.
[1] Е. Boylan, El amor supremo, I, p. 121, Madrid-19
[2] Тут і далі: Josemaria Escriva de Balaguer, Amigos de Dios, Madrid, 1977.