Коли ми лише починаємо молитися, достатньо розповідати Господеві про свої щоденні справи. Однак із часом потреба знайти в Богові підтримку стає щораз більшою і зміст розмов майже несвідомо підлягає змінам, зосереджуючись на Господеві та Його волі.
Проте наша щоденність минає згідно з усталеним ритмом, і якщо не відбувається нічого надзвичайного, то може трапитися так, що через кілька днів ми втомимося повторювати одну й ту ж пісеньку. Однак насправді це не має жодного значення. Ми повинні остерігатися рутини й ледачости. А тому погляньмо, як цього уникнути.
Дуже часто монотонність виникає через відсутність підготовки, а це спричиняє нудьгу. Уявімо собі, що хтось став жертвою корабельної аварії й опинився посеред океану. Така особа бачить лише хвилі й лінію горизонту.
Однак немає в світі нічого, що більше відрізнялося б від молитви, ніж краєвид після корабельної аварії. Бо коли така нещасна людина опиниться посеред хвиль, то єдине, що їй залишається – пасивно чекати на розвиток подій. Кілька перших днів вона вдивлятиметься в горизонт, оскільки в кожну мить сподівається побачити корабель, який її порятує. Проте коли час минає, така людина відчуває, що її становище зовсім не оптимістичне, вона лягає і залишається в такій позиції. Аж раптом на горизонті з’являється рятувальний човен, а людині складно повірити, що це правда, а не галюцинації.
Я вже згадував раніше, що молитва нічим не подібна на корабельну аварію і так справді повинно бути. Однак трапляється, що молільник дуже схожий на жертву корабельної аварії. І замість того щоб приготуватися, він молиться, сподіваючись, що щось та й вигадає або, мовляв, побачимо, як воно буде, забуваючи, що коли розпочинати молитву з таким налаштуванням, то нічого не вдасться вигадати, ані нічого мудрого не прийде до голови. Тоді розум ніби зависає в стані порожнечі, а молитва стає марним витрачанням часу на те, щоб зайвий раз не розпорошувати свою увагу.
А тому не можна молитися з думкою, що я щось та й вигадаю. Треба попередньо підготуватися, а найкраще – знайти тему розмови. Для цього не треба вчитися, ані читати вчені книжки, а серед подій вибрати одну й порозмовляти про це з Господом. Тоді з нами не трапиться те, що часом буває під час товариської зустрічі, коли раптом розмова стихає й настає незручна тиша, і не знаємо, що сказати. Тоді всі марно ламають собі голови, аби сказати щось доречне і знайти вихід із конфузної ситуації.
Не боятися рутини
Молитва настільки проста й не вимагає сповнення жодних спеціяльних умов, однак трапляється, що дехто відходить від звичаю щоденної молитви, бо боїться потрапити в рутину. Такі люди побоюються, що молитва може перетворитися у звичку, тож керуються прагненням мати якнайкраще налаштування і, врешті-решт, закидають цю благочестиву практику їм варто би було пригадати, що така поведінка неприродна, ані не має нічого спільного з функціонуванням нормальної особи.
Їм достатньо відкрити очі, щоб усвідомити, що на світі немає жодної матері, яка, по-справжньому люблячи свою дитину, зі страху перед звиканням до свого почуття, уникала би її присутности, думаючи про вищу та досконалішу любов. Серце матері завжди підказує, що відсутність приглушує любов. Щобільше – матері чудово знають, що щоденне спілкування з дітьми не несе жодної небезпеки й ніколи не вагаються, щоб знайти нові й цікаві способи перебування з тими, кого носили під серцем.
Часом можна потрапити і в рутину. Однак це відбувається не внаслідок надмірно частих молитов, а недоброго способу молитви. Адже немає нічого поганого в тому, щоб звикнути до молитви, так само як немає нічого поганого в щоденному харчуванні. Помилка полягає у відсутності простоти серця, адже саме вона є найвластивішою поставою на молитві. Бо щоденно молитися – не означає потрапити в рутину. В рутину потрапляє та особа, яка не докладає зусиль, аби зберегти свою внутрішню простоту, не використовує всіх доступних засобів, аби не допустити до того, щоб хвилини, призначені на спілкування з Богом, закінчилися несподіванкою. Рутина – це розпочинати молитву в той момент, коли уява та думки блукають десь далеко. Рутина – це легковажити те, що робимо. Отож, рутина – це відсутність тих рис, які мають оздоблювати душу, що прагне розмови з Богом.
Ні, не треба відмовлятися від щоденної молитви, захищаючись відмовками, що їх нам диктує сатана, який будь-якою ціною прагне відлучити нас від Бога.