У багатьох осіб, які читають Євангеліє, складається враження, що описані там реалії не мають жодного зв’язку з нашими. Це обумовлюємо переконанням, що навчання Ісуса – це лише ідеал, який більше пасує до давніх часів. Можемо казати: «Сіяч? Коли я востаннє бачив сіяча?» Риболовля на Тиверіядському озері, Ісус, Який сидить на цямрині криниці, прогулянка вздовж берегів у пошуку перших учнів тощо – все це створює образ простого стилю життя, який дає умови для споглядання надприродних справ.
Безсумнівно, спокій, який був тлом тих подій, уже знищений і розбитий на тисячі дрібних фрагментів. Поступ у науці, розвиток промисловости, великі скупчення людей у містах, величезні відстані між місцем праці та місцем проживання, а також численні заняття та обов’язки створюють у нас переконання, що в наш час немає місця на практикування науки Месії.
Попри все, справа виглядає дещо по-іншому. Безперечно, життя, яке виникає з молитви, з будування стосунків із Богом, вимагає бодай дрібки внутрішнього втихомирення, однак не можна стверджувати, що послання Христа суперечить динаміці сучасности.
Справді, стиль життя радикально змінився. Але в чому полягає ця зміна? Людина не змінилася – вона залишається такою самою, як була двадцять століть тому. У неї такі самі неспокої, бажання пізнати правду та вічність, незмінне прагнення щастя та пізнання Бога. Натомість іншими є обставини, оточення, пейзажі. Промови Ісуса, виголошені в умовах, в яких природно було згадувати лілії та небесних птахів, зберегли свою первинну силу. Послання залишається незмінним, воно містить ідентичну надприродну вимогу молитви та співпраці з благодаттю, а навчання Ісуса і надалі є запрошенням до особистої активности, далекої від звичної пасивности слухачів. Переконання, що Христос прийшов на землю, щоб проповідувати легкодоступне царство, було б помилкове (див. Мт. 11:12). Навпаки, Ісус не схвалював розслабленості тих, хто любить комфорт та вигоду, а перемогу, здобуту над ворогами людини завдяки особистому зв’язку з Богом, отриманому під час молитви.
Ми не для того отримуємо від Господа Бога дари (а віра, яку маємо від хрещення є таким даром), щоб зберігати їх у закамарках душі, а для того, щоб при нашій особистій активності вони були помітні в конкретних справах, у турботі про ближніх, а також у нашій святості. Тому непростимою помилкою було б переконання, що християнська молитва обмежується до пошуку Бога в тиші серця: Його треба шукати також у щоденному житті: на роботі, у родині та в стосунках з іншими. Особистий діялог, в якому ми розмовляємо з Богом та очікуємо на Боже світло, не вичерпує можливостей молитви, адже християнин не має задовольнятися тим, що присвятив Богові кілька хвилин – якийсь коротший чи довший період часу впродовж дня. Недостатньо коротких моментів, які ми віднайшли для контакту з Богом унаслідок більшої чи меншої самопожертви. Щоб існував причинно-наслідковий зв’язок між справжнім промовлянням молитви, яка діє як запал, та присутністю Бога, яка підтримує тепло в життєвих суперечностях, необхідна зустріч із Богом, тобто, молитва, яку повторюємо впродовж дня під час нових зустрічей так, щоб наше існування перемінилося в неустанну молитву.
«Цілком можливо, що серед нас є і такі, ніби силачі, яким достатньо одного споживання їжі на день – тобто коли завдяки одній тривалішій молитві вони можуть втримати свій внутрішній тонус; однак ми – діти, яким, щоб прожити, треба їсти часто й потрохи: нам постійно потрібна нова пожива.
Щоденно ми повинні визначати спеціяльний час для Бога, не забуваючи, що наша молитва має бути неустанною, як биття серця. Звертаймося до Бога, коли йдемо вулицею, зачиняємо чи відчиняємо двері, помічаємо вдалині церковну дзвіницю, розпочинаємо чи завершуємо наші щоденні заняття тощо. Ми повинні перемінювати наше життя в неустанну молитву, оскільки маємо медитативні душі й крокуємо шляхами цього світу»[1].
[1] J. Escrivа de Balaguer, Carta 24-ІІІ-1930.