Упродовж усього Свого життя Ісус дає докази повного підпорядкування волі Отця! Зокрема, Він каже: «Пожива Моя чинити волю Того, Хто послав Мене» (Ів. 4:34). І цю волю приймає у вигляді драматичних подій, пов’язаних із Його місією.
У вирішальну годину Свого життя, настання якої гаряче прагнув (див. Ів. 2:4), висловлює Свою цілковиту згоду з волею Отця, хоча й волів би не приймати хрещення кров’ю, яке на Нього чекає (див. Лк. 12:50).
Ісус визнає волю Отця, погоджуючись прийняти страждання, яке наближається й джерелом якого є зла воля тих, хто Його заарештував і засудив. Однак основна причина страждань Христа полягала в злочинних намірах Князя темряви (див. Ів. 13:2) та підступності сердець грішників, якими є ми всі (Мр. 14:56).
Коли Ісус провіщає апостолам, що Син Людський «буде виданий» у руки грішникам (див. Мр. 10:33; 14:41), то використаний тут пасивний стан чітко вказує семітським слухачам на те, що Бог є «об’єктом дії»[1]. Ще раз Ісус визнає волю Свого Отця, прийнявши на Себе гріхи людей, у руки яким Його було видано й котрі потім винесли Йому вирок. Згадує про це також апостол Павло в Посланні до римлян: «Той же, Хто Сина Свого не пожалів, але видав Його за всіх нас, як же не дав би Він нам із Ним і всього?» (Рим. 8:32).
Чаша, що Отець дав Мені
Зупинімо погляд на нашому божественному Спасителеві, Святому серед святих, Який зійшов із небес, щоб навчати нас Своїми словами й учинками. Апостол Петро, сповнений доброї волі, хотів би вберегти Ісуса від страждань, які на Нього чекали, і не допустити до того, щоб вояки впіймали Його. Але Ісус каже йому: «Всунь у піхви меча! Чи ж не мав би Я пити ту чашу, що Отець дав Мені?» (Ів. 18:11). Ісус не вважає причиною страждань і образ, які Йому доведеться пережити під час Страстей, ані євреїв, які звинувачують Його, ані Юду, котрий зраджує Його, ані Пилата, який виніс Йому вирок, ані також вояків, котрі глумляться з Нього, чи бісів, які спонукають усіх цих бідолашних, хоча вони є безпосередніми винуватцями Його страждань. Ісус знає, що все, що мусить пережити під час Страстей, походить від Бога, до того ж не від Бога, що є суворим суддею, а від Бога, якого Він любить і котрий любить Його.
* *
Саме тому, згадуючи змову, яку Пилат та Ірод, язичники і євреї, підготували проти Ісуса, перша християнська громада не вагалася проголошувати, що вони зійшлися разом, щоб «учинити оте, що рука Твоя й воля Твоя наперед встановили були, щоб збулося» (Дії 4:28). Натомість апостол Петро в день П’ятдесятниці в першій в історії Церкви проповіді каже: «Ісуса Назарянина, Мужа, що Його Бог прославив вам силою, і чудами, і тими знаменами, що Бог через Нього вчинив серед вас, як самі ви те знаєте, Того, що був виданий певною волею та передбаченням Божим, ви руками беззаконників розп’яли та забили» (Дії 2:22-23).
Показуючи приклад того, що Він повністю довірився волі Отця, Ісус міг і Своїм учням пропонувати повірити в Провидіння Бога, Який ревниво оберігає Своїх дітей: «Не журіться про життя, що ви будете їсти, і ні про тіло, у що ви зодягнетеся. Бо більше від їжі життя, а тіло від одягу. Погляньте на гайвороння[2], що не сіють, не жнуть, нема в них комори, ні клуні, проте Бог їх годує. Скільки ж більше за птахів ви варті! […] І не шукайте, що будете їсти, чи що будете пити, і не клопочіться. Бо всього цього й люди світу оцього шукають, Отець же ваш знає, що того вам потрібно. Шукайте отож Його Царства, а це вам додасться!» (Лк. 12:22-31).
Послання апостола Якова закликає нас із довірою проживати кожен день: «А ну тепер ви, що говорите: Сьогодні чи взавтра ми підем у те чи те місто, і там рік проживемо, та будемо торгувати й заробляти, ви, що не відаєте, що трапиться взавтра, яке ваше життя? Бо це пара, що на хвильку з’являється, а потім зникає!… Замість того, щоб вам говорити: Як схоче Господь та будемо живі, то зробимо це або те. А тепер ви хвалитеся в своїх гордощах, лиха всяка подібна хвальба!» (Як. 4:13-16).
Захоплюймося незвичайною стислістю слів апостола Павла: «І знаємо, що тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре» (Рим. 8:28). Саме до цього вірша Святого Письма впродовж усієї історії Церкви найчастіше зверталися святі, які із синівською довірою до волі Отця переживали хвилі випробувань.
[1] Пор.: H. U. von Balthasar, Theologie der drei Tage, Freiburg 1990. Певна річ, це не применшує вини тих, які насправді видали Його, починаючи від Юди (див. Мр. 14:42) і закінчуючи Пилатом, який «хотів догодити народові, і відпустив їм Варавву. І видав Ісуса, збичувавши, щоб розп’ятий був» (Мр. 15:15).
[2] У єврейській традиції круків прийнято вважати нечистими створіннями. А отже, якщо Бог піклується навіть про них, то набагато більше мусить дбати про кожну Свою дитину.