Скажете, мабуть, що все це не надто зрозуміле! Як можна цілковито повірити в цю тайну, якщо вона породжує чималі сумніви й неабияке збентеження? Як вірити в неї сьогодні, коли щодня чуємо з телевізора про катастрофи й трагедії, які стаються в різних місцях нашої планети?
А якщо віримо в неї, то чи варто казати тому, хто не вірить у Бога або хибно розуміє правди віри, що справжня християнська постава передбачає тверду віру в Провидіння Бога, Який пильнує за перебігом усіх подій?
Відповім на це у двох абзацах:
Як пам’ятаємо, ця тайна є фундаментальним положенням першого союзу. І Ісус не порушив його, до кінця залишившись – героїчно – слухняним волі Свого Отця. Так само радив поводитися й Своїм учням.
Натомість, з іншого боку, люди не здатні прийняти цієї тайни й жити нею інакше, ніж за допомогою особливої благодати Святого Духа. Вірити всім серцем, за будь-яких обставин, що «все є ласкою», ми не можемо – це перевищує наші скромні людські можливості.
Підкоритися Богові – понад наші сили
Уявімо, що я – лікарняний капелан і заходжу до палати єпископа, який щойно довідався, що хворий на рак підшлункової залози. Чую з його вуст такі слова: «Отче, уже давно знаю, що на цьому етапі розвитку медицини цю недугу вилікувати неможливо. Незважаючи на те що я єпископ, ніколи не припускав, що мені буде так важко прийняти волю Бога!»
Що я мав би йому відповісти? «Ні, Ваше Преосвященство, це не важко, а просто неможливо! Прошу пригадати собі слова, які Ви часто промовляли перед Господньою молитвою під час Євхаристії: “Ми отримали Святого Духа, Який зробив нас дітьми Божими, а тому наважуємося казати: Отче, нехай буде воля Твоя!”».
Мова Літургії висловлює саму суть: можемо сказати Богові «так» за будь-яких обставин тільки завдяки особливій благодаті Духа.
Як влучно окреслив це кардинал де Любак[1], таке підкорення створіння волі Творця є водночас річчю «природною» та «надприродною». Було б природно, якби, відповідно до природного ладу речей, створіння підпорядкувалося волі Бога, але для нього самого це неможливо, адже перевищує його сили.
Участь у послуху воплоченого Слова
Благодать Святого Духа, яку ми отримуємо для досягнення цієї мети, дає нам змогу брати участь у повному підпорядкуванні Христа волі Отця.
Це, зрештою, одна з найважливіших причин воплочення Слова. Створінню так важко – а радше навіть неможливо – досягти послуху щодо Творця, що Син Божий прийняв людську душу й тіло в лоні Діви Марії, аби нарешті з’явилося створіння – людська душа Ісуса, – здатне здійснити акт підкорення.
Автор Послання до євреїв укладає в уста Христа такі слова псалма: «Тому то, входячи в світ, Він говорить: Жертви й приношення Ти не схотів, але тіло Мені приготував. Цілопалення й жертви покутної Ти не жадав. Тоді Я сказав: Ось іду, в звої книжки про Мене написано, щоб волю чинити Твою, Боже![2]» (Євр. 10:5-7). Один акт послуху Христа став відплатою за всі наші бунти, гріхи… і цей послух Ісуса дарує нам спасіння, якщо тільки захочемо прийняти його, якщо розкриємо для нього своє серце.
Поступове підкорення Богові
Християнин не навчиться день у день повністю довіряти себе Божим велінням. Послуговуючись класичним прикладом постави початківця, який, однак, уже здобув досвід і вдосконалився на шляху духовного розвитку, святий Бернард розрізняв три рівні прийняття Божої волі. Кожному з них, на його думку, відповідає певне внутрішнє налаштування – побоювання, надія та любов. Початківець, у серці якого панує страх, несе хрест Христа з терпеливістю; хтось інший, досвідченіший, ким керує надія, несе його охоче; а останній, який уже вдосконалився в любові, обіймає хрест із великим запалом[3].
Отець Альфонс Родрігес[4] також твердить про три різні рівні підкорення Божій волі. На третьому людина «не лише приймає та охоче зносить, із любови до Бога, усі страждання, які їй посилає Господь, а й, палаючи від любови, чекає на ці випробування; тішиться, коли вони настають, бо знає, що вони походять від Бога й випливають із Його гідної найвищого пошанування волі»[5]. Саме тому апостоли тішилися, що їх було визнано гідними зносити зневагу через Ісуса (див. Дії 5:41), а апостола Павла переповнювала радість, коли він зазнавав переслідувань (див. 2Кор. 7:4).
[1] Анрі-Марі де Любак (1896-1991) – французький кардинал, відомий католицький богослов.
[2] Пор.: Пс. 41:9.
[3] Св. Бернард, перша проповідь у день пам’яті святого Андрія, § 5, у: Oeuvres complètes, 1867, т. III, с. 477.
[4] Альфонс Родрігес (1531-1617) – іспанський єзуїт-містик, канонізований 1888 р. – Прим. пер.
[5] A. Rodriguez, Pratique de la perfection chrétienne, т. II, 1886, c. 76.